«...Завжди говорити народу правду»
Львівський актор і режисер Богдан Козак став лауреатом Шевченківської премії 2010 року
Богдан Миколайович — творча особистість, прекрасний актор Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької, режисер, педагог, театрознавець, академік Національної академії мистецтв, професор Національного університету ім. Івана Франка. Нині до численних титулів Козака, додався, напевно, найважливіший — він став Шевченківським лауреатом. Високу мистецьку нагороду актор отримав за концертне виконання поетичної композиції «Євангеліє від Тараса» за творами Т.Шевченка, літературно-музичної композиції «Думи» на вірші Т.Шевченка. Нашу бесіду про вплив постаті Кобзаря на його творчість, про рідний театр, код Львова, закон неприв’язаності, громадянську позицію, різні покоління, акторський «тил» та інше — читайте у цьому інтерв’ю.
— Шевченко вчив і вчить нас любові до своєї землі та вчить бути правдивими перед собою, Богом, народом, — каже Б. КОЗАК. — Я не знаю іншого поета, який би так відверто говорив про своїх і чужих — щось на зразок пророка, який каже Богу, що він думає з приводу поневолення його народу і коли цей народ одержить свободу. Вперше я декламував Шевченкове «І мертвим, і живим...» дев’ятикласником, на шкільному вечорі. А потім постійно читав Кобзаря, як актор і був зайнятий у виставах, поставлених за його творами. До Днів Шевченка щоразу перечитую спадщину Тараса Григоровича, шукаю, щоб узяти, аби твір був співзвучний сьогоденню. Хоча універсальний твір — посланіє «І мертвим, і живим, і ненародженим...». Це — як пісня, з якої не можна викинути слів...
— Вас можна назвати ветераном львівської сцени, кільки працюєте в Театрі ім. М. Заньковецької?
— Прийшов у студію театру 1961 року. Але до театру шукав професію. Ще навчаючись у школі, думав про вступ до духовної семінарії. Потім хотів стати журналістом... а закінчив технічне училище, і згодом філологічний факультет Львівського університету. Я ніколи не пошкодував, що обрав фах актора. Мені у ньому легко дихається — як на природі. Актор — це контакт із різними людьми, різними режисерами, свого роду людська академія, де пізнаєш життя людей, розкриваєш його — через п’єсу, через персонаж, і в той же час мусиш сам у живому спілкуванні з людьми виявляти певну уважність, розум, такт....На все життя запам’ятав свою першу роботу на сцені. Після першого року навчання у студії я зіграв роль Дон Хуана у виставі «З коханням не жартуйте». П’єсу іспанського драматурга Кальдерона поставив Сергій Сміян, а моїми партнерами виступили: Доміан Козачковський, Любов Каганова, Катерина Хом’як, Олександр Гринько, Богдан Кох, Юрій Яременко, Таїсія Перепеліцина — найкращі акторські сили. До речі, я грав Дон Хуана у чергу з Богданом Ступкою.
— У Театрі ім.М.Заньковецької було дві студії, а в якій ви вчилися?
— У другій. Вона була створена 1959 р. і нею керував Борис Хомич Тягно — учень Леся Курбаса. Викладали нам такі майстри, як Олексій Ріпко, Доміан Козачковський, Анатолій Ротенштейн, Олександр Гай, Володимир Аркушенко, Володимир Овсійчук.
— На ваш погляд, чим сильні заньківчани?
— Ансамблевістю і національною налаштованістю: завжди говорити народу правду, берегти класику, мову, одночасно пізнаючи світову культуру. Інших доріг для театру такого масштабу, як наш, не існує.
— У скількох виставах брали участь?
— Дещо записується, дещо забувається... Загалом я зіграв до ста сорока ролей — великих і малих.
— Улюблена є?
— Ні. Бо кожна нова роль, з початку і до виходу на сцену, — як народження дитина. І питання, швидше, в тому, що тобі ця роль може розкрити, дати...Тут, радше, робота із режисерами, які допомогли тобі усвідомити себе як актора, відкрити певні риси, про які ти ще не знав, можливості твої. Це — як виконання того чи іншого твору музикантом. І це дає певний творчий діапазон — можна грати комічну, драматичну чи трагічну роль, просто роль як таку.
— Чи можете назвати партнерів, робота з якими приносила вам особливе задоволення? Я розумію, що, добираючи акторів у виставу, режисер ставить їх у певні, вимушені, умови...
— Так, звичайно, актор — професія залежна. Ви не стільки виявляєте себе самостійно, скільки виконуєте роль... Як музикант в оркестрі — є перша скрипка, а є друга... Отут є певна градація, яка визначається не тільки з віком і званнями, але градація можливостей, про яку ми в театрі можемо одне одному не говорити, але всі прекрасно розуміють вагу того чи іншого актора як митця. Добре, коли це поєднується з чисто людськими рисами — доброти, уваги, толерантності, бажання прийти на допомогу, інтелігентності, розуму. Тоді акторові взагалі ціни немає. Так нас учили корифеї, і тому, коли, згадую партнерів, погрішив би, якби не сказав, що вони мене не вчили в студії, але вони мене виховували прикладом своєї етичної поведінки в театрі та ставленням до роботи, до професії. Це Борис Васильович Романицький — один із фундаторів нашого театру, Надія Петрівна Доценко, Доміан Іванович Козачковський. Вони виховували в нас той рівень культури та етики, без якої театру немає. Адже є клятва Гіппократа для медиків, правда? Є й канони, за якими театр живе як вид мистецтва. Тому, якщо ви внутрішньо, в собі, не дотримуєтеся відповідних норм праці над собою, над своїм тілом, голосом, розумом, не читаєте, не спілкуєтесь, не відвідуєте виставок, не ходите на концерти, не маєте контактів з людьми інших мистецтв чи науки, не чуєте їхнього способу мислення, то що ви можете потім заграти на сцені? Адже актору доводиться грати різні ролі — і фізиків, і хіміків, і юристів, і вчителів, робітників, і мислителів... Це все ви робите наче із свого матеріалу, але цей матеріал — це ваше розуміння життя, ваша світоглядна позиція, ваше сприйняття оточення, це є досвід інших людей. І тому один із основних атрибутів праці в театрі — не замикатися вузько в свою професію.
— Чи можете порівняти глядача 1960—1970-х років і сучасного? Який ліпший для вас, емоційніший, і чи змінилися смаки публіки?
— Очевидно, що форми змінні. Форми всюди змінюються, як мода — в одязі, так і літературі, архітектурі. Так само і в театрі. Це залежить від того, як режисер з акторами відчитує потреби дня. Адже зараз все телебачення кліпове, цифрове. І це не може не відбитися на монтажі вистав, на ритмах спектаклю. Очевидно, що молодь, яка приходить до нас, — комп’ютеризована, любить естрадну музику, є інша по ритмах, і це треба враховувати. І щастя театру, коли він це враховує, — тоді він є сучасним, живе в ногу із суспільством. Я не знаю, як би зараз грали Бернар, Заньковецька чи Станіславський? Ми беремо від них найцінніше — те, що є у мистецтві вічним. Якщо Марія Заньковецька для того, щоби поїхати на гастролі до Москви, закладає своє кольє, то про що це свідчить? Про її високу громадянську позицію митця, яка прагне розвинути ще якусь гілку українського театру. Для мене не важливо, як вона грала — Заньковецька вже в історії. Вона виховала Бориса Романицького й інших молодих акторів, які потім стали метрами української сцени. І оце ми повинні брати: допомогти молодим митцям вирости у майстра сцени — не такого, як я, іншого. У цьому наша місія.
БОГДАН КОЗАК: «У МЕНЕ ВСІ РОЛІ УЛЮБЛЕНІ. ТОМУ, ЩО КОЖНА НОВА РОЛЬ — ЯК НАРОДЖЕННЯ ДИТИНИ»
— Зараз у вашому театрі працює багато молоді. Про кого б ви могли сказати як про найперспективніших?
— Про Юрія Хвостенка, Андрія Сніцарчука, Альбіну Сотникову, Олександру Люту — ці актори багатовимірні, неоднозначні, це майбутнє нашого театру!
— Богдане Миколайовичу, у вас ніколи не виникало відчуття, що з роками справ усе додається й додається?..
— Ми самі обираємо ці справи. Я завжди додатково займався тим, що збагачувало мене в професії — керував аматорським колективом, учив сценічної мови, готував концертну програму, або паралельно міг зробити спільний міжтеатральний проект, наприклад, з Олегом Стефановим, актором Театру ім. Леся Курбаса — виставу «Загадкові варіації» французького драматурга Еріка-Емманюеля Шміта (ми її грати впродовж десяти років на камерній сцені). Так, це трудно, бо це робиться після основної роботи. І доводиться жертвувати увагою сім’ї. І тут, якби не моя дружина Марта, яка виховала мені двох прекрасних дітей (дочку Мартусю і сина Назара), нічого б не вийшло! Але дружина змогла зрозуміти необхідність мого розвитку через оцю ще сторонню діяльність... З віком набувається певний досвід, і ви стаєте людиною суспільною. Я завжди був громадськи заангажований — чи це були вечори поезії, чи це був Клуб творчої молоді, яким у 1960-ті роки керував Михайло Косів. Тоді, до речі, до нас приїздили Іван Драч, Ліна Костенко, Микола Вінграновський... Ці люди свого часу зробили революцію в українській поезії — і як поети, і як громадяни. І я можу сказати, що моє покоління, котре формувалося у 60-ті, мало прекрасні зразки. Крім того, Львів завжди був великим творчим клубом, де на каві збиралися художники, поети, музиканти. Ми говорили, не замикаючись вузько у своєму фахові. Хіба я можу забути Дмитра Крвавича, Еммануїла Миська? Вони були старші за нас, але разом із нами, молодими, обговорювали форми і напрями мистецтва. Хіба я можу не визнати за Ігорем та Іриною Калинцями їхньої талановитості та громадянської позиції, яка тоді теж високо звучала і звучить до сьогодні? Чи можу я сказати, що талант Богдана Сойки як художника і як людини, доброї, християнської, не вплинув на мене? Рівно, як спілкування з Андрієм Бокотеєм, Любомиром Медвідем? Чи з Марією Крушельницькою, Марією Процев’ят, Славою Матюхою? А як можна відкинути Романа Іваничука, Романа Кудлика, Миколу Ільницького? Навіть собі і не уявляю, як би без них ми могли себе сформувати. Навколо нас було оточення! Це, знаєте, як у лісі, коли довкола молодого дерева — потужні, які захищають його від бур і допомагають рости. Ми залежні одне від одного. Моє покоління мало щастя, коли навколо нас у 1960-х, у час Відлиги, формувалася нова суспільна думка. І зараз маємо аналогічний час — помаранчева революція дала великий поштовх, і ті люди, які тоді визначали напрям, і зараз залишилися громадянськи сильними, міцними.
— Чи є у вас улюблені львівські місця ?
— Звичайно! Я люблю Львів, я тут народжений. Мені наша древня архітектура промовляє те, що Львів бачив. А бачив він дуже багато. І не щезає нічого. Як казав М.Рильський: «І в ефірі живе кожен звук, через тисячу літ хтось піймає білий стиск твої трепетних рук». Ми й через століття ловимо певну енергетику, яка є закодованою у Львові. Центр міста є для мене найдорожчим, хоч а я народжений на вул. Богдана Хмельницького, під Замком. Молодість свою, до 30 років, я провів там. Але звідтіль йдучи до центру, проходив повз церкви Святих п’ятниць, Онуфрієвську, Святого Миколая, Івана Хрестителя... Храми оберігали дорогу, якою я йшов. Це намолені місця — проходячи через них, люди стають кращими. Коли ж повертаюся у справах в район, де народився, ліпше, комфортніше себе почуваю. Це — на рівні інстинкту. Недаремно кажуть: «Повертайся до рідної криниці». Люди іноді хочуть напитися води з криниці, яка стоїть у них у садибі...
— Чи можете сказати, що маєте кумирів-акторів?
— Ми всі люди, і всі різні. І я як актор розумію, що маю свій темперамент, світосприйняття, розуміння і свої можливості. Я не може зробити те, що інший актор, навіть по фізичних даних. То чого я про це мріяти? Але, безперечно, я відзначаю талановиту обдаровану роботу — незалежно від того, де вона зроблена. Якщо, наприклад, Богдан Ступка зараз є одним із тих акторів, які на горизонті після Івана Миколайчука, можуть бути визнані Європою, то як я цього можу не визнати? Адже він у своїх ролях енергетичний, динамічний, цілеспрямований, парадоксально мислячий несподіваними пристосуваннями розкриття характеру, інтелектом... І такий він і в театрі, і на екрані. То як я можу не визнати його робити? Це був би гріх! Я тішуся, що цей актор зі Львова поїхав до Києва. І він ніколи не забуває школу Театру Заньковецької, де вчився в того ж педагога, що й я. Такі люди є зразком для молоді. Як і у спорті. Як Андрій Шевченко, якого визнали як одну з персон і в Європі, і в світі. Так само можемо казати про музику, малярство тощо. Так само, як режисер Алла Бабенко, якій я завдячую великою кількістю своїх прекрасних робіт. І навіть нашою останньою роботою — моновиставою «Посланіє» за творами Шевченка. Алла Григорівна виховала не одне покоління людей, які чують час. І манеру гри у неї молоді актори мусять пройти. Також ціную потужну, монументальну роботу Федора Стригуна по репертуару театру, по масштабним виставам. Саме Стригунові я завдячую тому, що заграв у спектаклях, які він ставив, Пілата, Возного, Петра Першого. Гарні слова хочу сказати про режисера Вадима Сікорського, який теж чує час, манеру життя, з ним приємно працювати. Я вдячний нашим львівським режисерам за те, що вони беруть мене в роботу. Це означає, що я відповідаю потребам їхнього естетичного розуміння життя і що вони знають: я віддам всі сили у працю над виставою. Оце найкраще для мене визнання. Бо де найважче бути пророком? Вдома! А коли тебе визнають, дають працювати, значить, у вас все йде добре. Воно може й не тривати довго — все може змінитися. Але я до того не є прив’язаний. Бо є ще наука, театральна історія, історія львівської театральної школи, про яку можна думати, міркувати, писати... І є колеги, про яких варто і треба писати. Час від часу треба щось змінювати. Рабіндранат Тагор у 60 років почав малювати... Те саме можна сказати про нашого сучасника Жана Маре, який по закінченні акторської кар’єри займався скульптурою і малюванням — хай для себе, для свого задоволення, але ті роботи, які нам вдалося побачити, хіба це не прекрасно? А колажі Сергія Параджанова? Хіба це не твори мистецтва? Львів’янин Любомир Медвідь видав другу книжку філософських есе і сюрреалістичних оповідань — і це при тому, що він є прекрасний художник. Тому є зразки, на які ви можете рівнятися. Інша річ, наскільки вони будуть потрібні суспільству, але як ваш світовияв, філософія, розуміння естетичного відчуття гармонії завжди будуть цікаві. Тому я й кажу, що митець — це не вузько замкнена в собі людина.
ДО РЕЧI
Вперше урочиста церемонія вручення Шевченківської премії відбулася не в Національній опері України, а на Чернечій горі в Каневі. Лауреатами 2010 року стали десять українців (загалом Шевченківський комітет мав 51 подання, у фіналі був 31 кандидат): письменниця і культуролог, автор «Дня» Оксана Пахльовська, актор Богдан Козак, письменниця Галина Пагутяк, поет Дмитро Іванов, журналіст і публіцист Михайло Андрусяк, художники Кость Лавро та Віктор Ковтун, народний майстер Степан Ганжа та художник і колекціонер ікон Микола Бабак у співавторстві із мистецтвознавцем Олександром Найденом. Про подробиці цьогорічного вручення Шевченківської премії розказав голова Шевченківського комітету, директор Інституту літератури НАН України Микола Жулинський.
До речі, вчора заступник глави Адміністрації Президента Ганна Герман наголосила журналістам, що коштів було виділено стільки, скільки їх було на рахунках Шевченківського фонду. «Сам Шевченко жив скромно, жив у потребі, і для того, щоб його викупити з кріпацтва, російською інтелігенцією було зібрано 2,5 тисячі рублів», — сказала Герман, повідомляє Unian. Водночас вона пообіцяла, що розмір премії буде збільшено, якщо економічна ситуація в країні поліпшиться.
— Нагадаю, що указ про лауреатів Шевченківської премії підписує Президент України. Ющенко підписав положення про Шевченківську премію, у якому записано, що вручення премії відбувається 9 березня у Національній опері, а нинішній глава держави Янукович вирішив вручати премію на Тарасовій горі у Каневі. Він поїхав у Канів, де особисто вирішив ознайомитися зі станом реконструкції Шевченківського національного заповідника на Чернечій горі, а тому Адміністрація Президента вирішила, що урочиста церемонія відбудеться у Каневі.
— Раніше очікувалося, що розмір премії становитиме 200 тисяч гривень, але пішли чутки, що розмір премії скорочується...
— Нині лауреати отримають по 130 тисяч гривень. Хоча минулого року переможцям вручили по 170 тисяч гривень. Шевченківський комітет, зважаючи на інфляцію і щоб підняти престиж премії, просив президента України Віктора Ющенка підняти суму до 200 тисяч. Таке погодження було, але оскільки в бюджеті цього року уряд визначив на премії 1 мільйон 300 тисяч, то Адміністрація Президента Віктора Януковича вирішила не виходити за межі цієї цифри й визначила цьогорічну премію у 130 тисяч.
— Цього року комітет відзначив десять лауреатів. Розкажіть про переможців.
— Я вражаю, що потрібно піднімати престиж Національної премії Тараса Шевченка. Нині відбір складно робити, оскільки суб’єктивний фактор завжди існує. Цього року, як і минулого, відбір був досить хороший. Але вся проблема в іншому: Шевченківський комітет сам повинен визначати, кого слід номінувати. Ми ж отримуємо подання від різних організацій, і вже з того, що надійшло, відбираємо. Я вважаю, що Шевченківський комітет цього року зробив добрий вибір. Хороші лауреати, а літературно-мистецька громадськість вже судитиме, чи всі вони достойні...
ДОВIДКА «Дня»
Богдан Миколайович Козак — актор, режисер, педагог, театрознавець, народився 27 листопада 1940 р. у Львові. 1963р. — закінчив драматичну студію при Львівському українському драматичному театрі ім. М.Заньковецької. Відтоді працює в цьому театрі. Понад 100 ролей у його доробку засвідчують широкий діапазон творчих спроможностей у виставах як національної, так і світової драматургії. Серед зіграного — Брянський («Прапороносці» О. Гончара), Моцарт («Моцарт і Сальєрі» О. Пушкіна), Тартюф («Тартюф» Ж.Б. Мольєра), Микола («Украдене щастя» І.Франка), Возний («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Яго, Макбет, Полоній («Отелло», «Макбет», «Гамлет» В. Шекспіра), Пілат («Ісус, Син Бога живого» В. Босовича), Петро І («Павло Полуботок» О.Буревія), Меценат («Оргія» Лесі Українки). Його режисерські роботи («Орфеєве чудо» за Лесею Українкою, «Натусь» В. Винниченка, «Нора» Г. Ібсена, «Жабуся» Г. Запольської та ін.) стали окрасою діючого репертуару театру заньківчан.
За участю Б.М. Козака у 1999 р. було відкрито Кафедру театрознавства та акторської майстерності при філологічному факультеті Львівського національного університету ім. І. Франка. На базі цієї кафедри, яку очолив Богдан Миколайович, створено факультет культури і мистецтв, а Козак став його деканом. Випускники цього закладу успішно працюють у театрах Львова, Києва, Івано-Франківська, Дрогобича.
Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів
газета "День"
До списку статтей
