Зверніть увагу, Ви перебуваєте у старій версії порталу "Щоденний Львів". Нова версія доступна ось тут: http://dailylviv.com
Підтримайте нас |
 
Стежте за новинами на TwitterМи на Facebook

На головну

Карти
Довідка Львова
Відпочинок у Львові
Культура
Фінанси

AnShLv uk-UA

Пишуть про Львів -25% знижка на вікна у Львові
«Колективний табачник», або Як вилікуватися від українофобії

Якщо Табачник — жупел для Західної України, то Фаріон — для Східної, і вони цілком можуть потиснути одне одному руки за допомогу під час місцевих виборів

Є слова, які мають бути сказані. Дарма що «всі й так знають», «воно витає у повітрі», «з ким тут полемізувати» тощо. Втім, це була друга думка після того, як книжка «відповідей Табачнику» від Івана Дзюби потрапила мені до рук. Перша мала більш очевидний характер: ну на що, на кого шановний, авторитетний, один із небагатьох і т.д. академік Іван Михайлович Дзюба марнує свій дорогоцінний час та творчі сили? Полемізувати з Д.Табачником про Україну, її мову, історію, національні ідеї і — взагалі вже гумористично — про феномен Галичини! Почнемо з того, що полемізувати є сенс тільки тоді, коли твій опонент готовий тебе почути — не зрозуміти, бодай просто почути! І закінчимо тим, що немає взагалі жодного сенсу полемізувати з людиною, котра чи то виконує доручення, відпрацьовуючи місце у списку та зручне крісло, чи то робить собі популярність скандальними заявами, чи то просто щиро любить мистецтво демагогії й адреналін телеефіру. Це на той випадок, якщо таке багатолітнє і безперервне перебування на державних посадах взагалі залишає в житті людини бодай крихітне місце щирості.

Хотілося так сказати шановному Іванові Дзюбі. Але перший порив минув. І подумалося: хтось усе ж повинен говорити такі речі. По-перше, щоб не забувалася, не затиралася за риторичними фігурами чітка межа між правдою і брехнею, білим і чорним, добром і злом, нарешті. По-друге, писання й висловлювання, з якими сперечається у своїх статтях І.Дзюба, належать не якомусь прокремлівському маргіналу-політтехнологу або українофобу — любителю стратегічних ігор. Це висловлювання міністра освіти і науки України, однієї (можливо — основної) ключової постаті в гуманітарній політиці нинішнього керівництва країни. «Інтелектуала й ерудита при владі», що особливо вагомо, беручи до уваги загальний інтелектуальний рівень та ерудицію нинішніх представників української влади. Тобто це слід розцінювати як офіційну позицію.

А втім, хіба для нас це новина? Для нас стало загальним місцем, що наша нинішня влада не любить нічого «національно українського» — незалежно від того, вишиванки це чи сучасна проза. Не слід обманюватися з приводу «російської орієнтації», — нічого «національно російського» ця влада, взагалі-то, теж не любить. Щире русофільство так само чуже їй, як і щира українофобія: просто влада за визначенням не любить нічого й нікого, крім самої влади та тих вигод, які вона дає. Решта — залежно від обставин, як предмет для торгу.

Гуманітарні атаки на громадян з боку влади — ми піддаємося їм постійно — чиняться для того, щоб захистити владу від нас. Найстрашнішим кошмаром нинішньої влади було й залишається старомайданне гасло «Схід і Захід разом». Переляк виявився сильним, — тепер, узявши владу, ці люди роблять усе, аби «схід» і «захід» трималися одне від одного якомога далі. З обох боків нас лякають «насильницькою українізацією» і «тотальною русифікацією», малюють перспективи федералізму, цієї примари розколу країни. Якого люди, котрі при владі й поза нею, не допустять нізащо, — занадто багато грошиків вони закопали на обох берегах Дніпра. Тому «розкольницька» ідеологія, що проводиться з допомогою того ж таки міністра Табачника, — керована істерія. Вибір саме Табачника — не випадковий. Він встиг сколотити собі імідж «інтелектуала», «оратора», «маніпулятора», «гуманітарного технолога» тощо. То кому ж ще довірити маніпулювати умами, тримати їх у постійній напрузі, але при цьому не дозволяти перейти до активних дій?

Тому книжку Івана Дзюби не слід сприймати як полеміку особисто з Д.Табачником. Як і багато інших творів полемічного жанру, це суперечка не з людиною, а з цілою групою людей, котрі сповідують певні ідеї та методи, сіють певні настрої. З тим, що сам автор у своїй книжці називає «колективним Табачником».

Мета «колективного Табачника» абсолютно очевидна: дискредитувати ідею соборності України, в якій різні можуть співіснувати у мирі та єдності. Не дати реалізуватися примиренню. Яке можливе, як свідчить приклад ситуативних союзів Сходу і Заходу на кшталт податкового Майдану. Якщо ми здатні «дружити проти», це означає принаймні, що ми здатні дружити в принципі. У цьому плані до «колективного Табачника», крім самого однойменного міністра, належить, наприклад, Ірина Фаріон. Адже вона служить тій самій меті, дарма що в протилежному таборі. Якщо Табачник — жупел для Західної України, то Фаріон — для Східної, і вони цілком можуть потиснути одне одному руки за допомогу під час місцевих виборів. Не виключаю, що вони так і зробили.

Метод «колективного Табачника» — нагнітання гуманітарних суперечностей. Економіка — занадто складно для середнього розуму середнього виборця. Політика — тим більше. Значно певніше бити по близькому, зрозумілому, інтимному — мова, традиція, віра, культура, історія. На перший погляд, такі «технічні» питання — встановлення пам’ятників, перейменування вулиць, видання нових підручників. Легко, витончено, технологічно: витрати енергії мінімальні, а результат — буря.

Книжка Івана Дзюби складається з двох частин. Перша — вже частково опубліковані в періодичних виданнях «Прокислі «щі» від Табачника» — становить собою збірник відповідей на основні улюблені тези Дмитра Табачника у супроводі стислого аналізу його методів та стилю. У традиціях полемічної літератури, вона побудована за принципом «теза — антитеза». Одне за одним. Автор аналізує й спростовує претензійні судження Дмитра Табачника про російський царат і його падіння, революційні події 1905 — 1917 років, комунізм та імперіалізм, про «слабкість» України і «силу» Росії, українську «шароварщину» та «велику російську культуру», про мову і церкву тощо. У цій полеміці І.Дзюба базується переважно на двох книжках Табачника — «Утиный суп по-украински» та «Мир без Украины?». Обидві — видавництва «Фоліо». Як відомо, після публікації цих книжок із «Фоліо» відмовився співпрацювати Юрій Андрухович.

У другій частині книжки — «Галичанофобія — отруйне вістря українофобії» — автор робить спробу пояснити частині України — її східній частині, переважно російськомовній, — що таке Галичина, хто такі галичани і яка роль «галичанства» в історії України та в її культурі. Ця частина книжки написана з меншою публіцистичною легкістю, ніж перша. Але й завдання перед автором стоїть складніше. Одна річ — викривати пересмикування історії та ідеологічні маніпуляції, інша — вторгатися у сферу стереотипів масової свідомості. Адже, на диво (і на жаль), більшість жителів Східного регіону знають про своїх західних співвітчизників переважно з виступів політиків, публікацій у ЗМІ — одне слово, досить часто в інтерпретації «колективного Табачника». Твердженням, що Галичина — не Україна, що західну частину нашої країни населяють якісь агресивні зрадники (кого? чого?), інородці й іновірці, штампам про «казкових укрів із полонини», «галіцаїв», шкуродерів-бандерівців тощо є місце, на жаль, не тільки в провокаторських постах на малокультурних інтернет-форумах. Щось схоже трапляється і ніби у пристойних ЗМІ, в устах ніби авторитетних людей і навіть у публіцистиці людини, котра не перший рік обіймає високі посади в українському уряді.

Загалом, немає нічого дивного в тому, що «галичанство» удостоїлося особливого розділу в цій книжці, — адже саме в «галіційстві» яскраво й вичерпно проявляється те власне українське, чого так не любить пан Табачник. У цьому розділі автор спростовує одне з улюблених тверджень Дмитра Володимировича про те, що «землі за Збручем» — Україною не є, а отже, насаджувати своє бачення «українства» права не мають.

І.Дзюба нагадує, що ті українські землі, які побували під Совєтами довше, ніж Галичина, були, фактично, вичищені від корінного населення, а корінне населення — від своєї національної культури (політика Російської імперії, Громадянська, Голодомор, терор, Друга світова — неповний список). Спустошену Україну заселяли заново — в порядку відомої радянської програми етнічного перемішування. Просто дивно, що на цій землі все ще зберігаються національні ідеї, для яких — переконує нас автор — участь галичан не тільки природна, історично виправдана, а й свого роду — двигун. З різних історичних причин радянська спадщина (зокрема ідеологічна) тяжіє над Галичиною меншою мірою, ніж над рештою території України.

Це дає автору право фактично ототожнити галичанофобію і українофобію. Теза далеко не безперечна. Але в зазначеному контексті — виправдана: адже те, чого пан Табачник терпіти не може в «галіційстві», — це саме і є, власне, національно українське.

Зазвичай у рецензії заведено зазначати, на яку аудиторію розрахована книжка. На всіх громадян України, котрих цікавить відповідь на запитання: то можемо ми бути разом — чи ВОНИ мають рацію, і нам краще розбігтися тихо-мирно? На всіх, чий орган зору не ранить слово «табачник», текст ним рясніє. Книжка дає змогу читачеві не просто ознайомитися з «альтернативною точкою зору» і переконатися в методологічній та фактичній неспроможності «колективного Табачника», — вона допомагає кожному читачеві-українцю (не обов’язково «етнічному») краще зрозуміти самого себе, власні внутрішні й зовнішні конфлікти. Зрозуміти, як саме нами маніпулюють політики (будь-якої масті, —
І.Дзюба не щадить ні біло-блакитних, ні помаранчевих торговців ідеологією), і їхні медіа. Зрозуміти, нарешті, що вирішення конфлікту — не в асиміляції, перетворенні когось на щось, не в ототожненні, а у сфері примирення, готовності різних бути разом.

Хоч як це дивно (чи, радше, хоч як жаль) після стількох років спільного життя Сходу і Заходу країни ми все ще потребуємо роз’яснень одне про одного. І добре, що Іван Дзюба узяв на себе такий труд. Тепер я чекаю з нетерпінням, коли з іншого боку умовно-відсутнього кордону між українським Сходом і українським же Заходом хтось настільки ж авторитетний і не схильний до політичних спекуляцій візьме на себе труд написати щось аналогічне про «москалів», «підмоскальок» та «малоросів». А також — неодмінно — про «понаїхавших». Чекаю книжку, в якій було б так само просто й доступно написано, хто вони є і — що чи не важливіше — ким вони НЕ є. Треба ж нам нарешті познайомитися.

Автор: Катерина ЩОТКІНА

*Іван Дзюба, «Прокислі «щі» від Табачника. Галичанофобія — отруйне вістря українофобії». Видавництво «Коло»

Дзеркало тижня

Повернутись до списку статтей

Транспорт Львова 

Фото Львова 

An unexpected error occured. Please try again later.

An unexpected error occured. Please try again later.

An unexpected error occured. Please try again later.
Клацніть для переходу у фотогалереюКлацніть для переходу у фотогалереюКлацніть для переходу у фотогалерею

Оголошення 

Наші партнери та корисні посилання

ЖИТТЯ В СЕЛІ. БЛОГ СІМ'Ї, ЯКА ПЕРЕЇХАЛА З ВЕЛИКОГО МІСТА ЖИТИ В СЕЛО | Виготовлення 3D панорам. 3D тур. Сертифікований Вотограф Google | Львівський форум | Наше місто IF.UA | Допоможи молитвою | Український Центр | Книгарня "Є"
Mamapedia - беременность, дети, материнство | Дитячі товари в інтернет-магазині Немовлятко | Лодочные моторы в интернет-магазине Kapitan.ua | Сравнение цен на детские товары от KidsMarket.com.ua | Дезинфекция помещений, кормовые добавки | Львівські новини | Коментатор.net | Новини Рівного

FlexiHostings хостинг, виділені сервери, спільний хостинг, США, Європа,АвстраліяХостинг
FlexiHostings

PageRank
© "Щоденний Львів" 1999-2013, Усі права застережено. Про нас
Статистика Google Analytics