|
||
Український Вест-Пойнт у Львові
Уже півтора десятка років тісно пов’язані між собою НУ “Львівська політехніка” та Львівський військовий інститут. Упродовж цього часу обом колективам довелося подолати немало перешкод на шляху збереження колишнього військово-політичного училища, з якого й виріс сучасний військово-навчальний заклад. Чимало зусиль було також докладено, щоб інтегрувати ВНЗ, що минулоріч стало вирішальним чинником у виборі, який інститут стане базовим для підготовки фахівців Сухопутних військ ЗСУ. Ректор НУ “Львівська політехніка” Юрій Рудавський у середині 1990-х ініціював інтеграційний процес. Нині він радіє, що вдалося зберегти потужний ВНЗ і організувати підготовку військовиків на рівні чільних держав світу. Про це йшлося в розмові з професором Рудавським під час його відвідин ЛВІ. – Юрію Кириловичу, що спонукало до ініціативи об’єднати навчальні заклади і створити український аналог Вест-Пойнту? – Передусім те, що інтеграція дає позитивні результати. Нині не акцентуватиму уваги на них, адже в ЗМІ про це говорили чимало. А ось друга складова, яка підштовхнула мене до цієї думки, – потреба у створенні потужної навчально-матеріальної бази військового інституту, умов для життєдіяльності та навчання тощо. Вона, повірте, не менш важлива. Її розвиток розпочався власне з приходом до керівництва інститутом генерал-майора Павла Ткачука. Саме поєднання інтеграції ВНЗ із приведенням до нормального “бою” всієї інфраструктури військового інституту забезпечили львів’янам перемогу в змаганнях із колегами з Одеси, Харкова та Сум. – Чи можна вважати ваші нинішні відвідини інституту своєрідною інспекцією? Хтось із ваших заступників навіть охрестив їх “ректорським десантом”... – Десант – це добре... Тим паче, що невдовзі в цих стінах почнуть готувати аеромобілістів для українського війська. Але про які інспекційні дії можна говорити, якщо ми впевнені на всі 100, ба навіть 200 відсотків, що наші військові колеги й надалі крокуватимуть у правильному напрямі – забезпечення нашій молоді пристойних умов для навчання та проживання. А те, що ми нині побачили, не можна переказати словами. Пам’ятаєте, свого часу міністри оборони України, їхні заступники, народні депутати, інші посадовці після відвідин Львівського військового інституту були настільки вражені реорганізаційними заходами, що казали одне: “Інституту Сухопутних військ бути у Львові!” Справді, тут усе роблять добротно та з любов’ю. Всі споруди, аудиторії, класи та їдальні, сучасний інтер’єр приміщень тощо не можуть залишати байдужими юнаків, які обрали для себе професію офіцера. А створюють усе це люди, які мають високе почуття відповідальності за виховання та навчання молодого покоління українців. Знаю, що є проблеми, скажімо так, місцевого масштабу, дошкуляє недостатнє фінансування всіх процесів реформування закладу... Але цей колектив, я впевнений, подолає будь-які перешкоди, адже він вирізняється високими організаторськими здібностями. Це по-перше. По-друге, є чіткий план роботи. Та головне – є керівник із баченням того, яким має бути військово-навчальний заклад, який готуватиме “сухопутні” кадри. І я пишаюся, що свого часу “Львівська політехніка” підставила своє плече колишньому військово-політичному училищу. Ще раз наголошу: зробили ми це не задля якоїсь експансії, як дехто стверджував, не задля захоплення площ і приміщень, а передусім щоб допомогти молодій державі без зайвих капіталовкладень отримати унікальний військово-навчальний заклад. Адже мали й маємо потужний професорсько-викладацький склад, добротні лабораторії, зрештою – досвід навчання та виховання молоді. – Нещодавній “День відкритих дверей” засвідчив, що випускники львівських шкіл, військових ліцеїв охоче вступатимуть до військового інституту. Передусім завдяки тому, що матимуть можливість отримати і військову спеціальність, і цивільну... – Ми знову зачіпаємо питання інтеграції двох ВНЗ... Гаразд, скажу так: ми не повинні зациклюватися винятково на військовій компоненті освіти. Не є таємницею, що зі скороченням війська, його переходом на професійні рейки, не всі військовики служитимуть по 20-25 років. Про це також свідчить закордонний досвід. Хтось, наприклад, розчарується в обраній професії, комусь не вдасться опанувати посаду... Словом, не всі лейтенанти “доростуть” до генералів, полковників і підполковників... А із цивільною спеціальністю можна буде без жодних комплексів перейти в цивільне життя. І цей крок, як на мене, стане значно безболіснішим, аніж нинішній, коли досвідчені офіцери запасу повинні працювати простими охоронцями тощо. Я переконаний, що надалі людина, яка втратила зв’язок з армією, після певної перепідготовки і стажування, як усе це відбувається за кордоном, зможе стати повнокровним спеціалістом у тій справі, фахову підготовку для якої набула у військово-навчальному закладі. До речі, вважаю, що нам потрібно уважніше ставитися до всіляких новацій. Маю на увазі воєнні науки на рівні бакалаврату. Але це тема для окремої розмови. – А як вам польова база військового інституту? – Я не вперше відвідую полігон і оглядаю навчально-матеріальну базу інституту. Як і на “зимових квартирах”, тут також усе роблять із душею, ґрунтовно, я сказав би – не на день. Ще півтора місяця тому на місці нинішнього вогневого містечка були руїни. А тепер тут монтують тренажери, інше обладнання для підготовки спеціалістів. Ще раз наголошу: військовий інститут упевнено крокує вибраним курсом, чітко дотримується тих вимог, які затвердили керівними документами Кабінет Міністрів України, військове відомство. І немає жодного сумніву: якщо держава зробила свій вибір стосовно підготовки та виховання офіцера у Львові, то колектив на чолі з генералом Ткачуком виправдає цю високу довіру. Тож український Вест-Пойнт у Львові – це вже реальність! |
|
| ||||