|
||
Міськрада Львова звернулася до Конституційного суду у зв’язку з прийняттям ЗУ «Про засади державної мовної політики». Текст подання
«В липні, коли ми проводили спільне засідання обласної та міської рад, було багато емоційних виступів. Я говорив не багато, але я тоді сказав, що ми, якщо закон буде підписаний, підготуємо конституційне подання. Ви знаєте скільки сьогодні зареєстровано в Конституційному суді варіантів цього подання? Бо ми ж чули, що і депутати Верховної Ради і інших рад хотіли його подавати. Але жодного не зареєстровано. Місяць часу більшість юридичного управління міської ради працювало над цим документом і підготували його якісно. За що їм велика подяка. Сьогодні ми це подання проголосували одностайно», - сказав міський голова Львова Андрій Садовий. Подаємо текст конституційного подання повністю: КОНСТИТУЦІЙНЕ ПОДАННЯ про необхідність офіційного тлумачення окремих положень Закону України “Про засади державної мовної політики“ у взаємозв’язку з положеннями статей 2, 5, 7, 10, 24 та 140 Конституції України 1. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 150 Конституції України, статей 13, 39, 41, 93 Закону України “Про Конституційний Суд України“ звертаємося до Конституційного Суду України з проханням надати офіційне тлумачення положень абзаців 2, 6, 8 частини 1 статті 1, частин 3, 7 статті 7, пункту 15 Перехідних положень Закону України «Про засади державної мовної політики» від 03 липня 2012 № 5029-VI (Голос України, 10 серпня 2012 № 146). Підставою для конституційного подання щодо офіційного тлумачення статей Конституції України та окремих положень Закону України «Про засади державної мовної політики“ є практична необхідність у з'ясуванні та роз'ясненні, офіційній інтерпретації положень Закону України «Про засади державної мовної політики» у взаємозв’язку з положеннями статті 2, 5, 7, 10, 24 та 140 Конституції України. На виконання вимог статті 39 Закону України «Про Конституційний Суд України» наводимо правове обґрунтування практичної необхідності у з'ясуванні та роз'ясненні, офіційній інтерпретації положень Закону України «Про засади державної мовної політики» у взаємозв’язку з відповідними положеннями Конституції України. 03 липня 2012 року Верховна рада України прийняла Закон України «Про засади державної мовної політики», яким згідно з його преамбулою визначаються засади державної мовної політики в Україні. Цей Закон офіційно оприлюднений в газеті «Голос України» від 10 серпня 2012 року, № 146, і згідно з пунктом 1 його розділу X «Прикінцеві положення» набрав чинності і введений в дію з вказаного дня. 2. Необхідність у з'ясуванні та офіційній інтерпретації положень Закону України «Про засади державної мовної політики» у взаємозв’язку з відповідними нормами Основного Закону України полягає у належному гарантуванні і реалізації принципу верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України, однаковому розумінні та застосуванні законодавчих положень та правових позицій Конституційного Суду України у діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування. 2.1. Потребують роз’яснення та з’ясування визначені у статті 1 законодавчі поняття, зокрема: - державна мова як «закріплена законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства...». Що саме законодавець розумів під поняттям «органи державного управління та діловодства»? При цьому, частина 7 статті 7 вказаного Закону передбачає, що у межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини, передбачених цим Законом, використання її є обов’язковим для місцевих органів влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, установ, організацій, підприємств, їх посадових і службових осіб, а також громадян – суб’єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб. Тобто, вказана норма фактично зобов’язує знати регіональну мову (румунську, угорську, кримсько-татарську тощо) всіх посадових і службових осіб та громадян, які проживають на даній території. Проте, відповідні зобов’язання стосовно обов’язкового знання та застосування державної української мови у діючому законодавстві України відсутні. Зрозуміло, що у такому вигляді законодавча конструкція перетворює мову національної меншини (10 відсотків від чисельності населення або й менше в окремих випадках або з врахуванням конкретної ситуації) на домінуючу у регіоні та фактично перетворює її на мову офіційного спілкування, усуваючи українську мову зі всіх сфер суспільного життя. - визначення регіону як «окремої самоуправної адміністративно-територіальної одиниці, що може складатися з Автономної Республіки Крим, області, району, міста, селища, села». При цьому, варто звернути увагу на статтю 186 Кодексу про адміністративні правопорушення «самоуправство – самовільне, всупереч встановленому законом порядку, здійснення свого дійсного або гаданого права...», а також на визначення статті 356 Кримінального кодексу України. У статті 1 Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів», регіон визначається як територія Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя. Адміністративно-територіальна одиниця - це компактна частина єдиної території України, що є просторовою основою для організації і діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Слід зазначити, що система органів місцевого самоврядування будується відповідно до діючої системи адміністративно-територіального устрою держави та повноваження органів місцевого самоврядування поширюються виключно на відповідні адміністративно-територіальні одиниці, а не на регіони. Точне розуміння поняття «регіон» має значення для визначення територіальних меж дії рішень органів місцевого самоврядування, які можуть ними прийматися на виконання вимог Закону України «Про засади державної мовної політики». Всупереч Конституції України, яка вживає таку категорію як «мови національних меншин» (ст. 10), у цьому Законі йдеться про мови не національних меншин, а «регіональні мови або мови меншин». Водночас вжитий у ст. 1 Закону (останній абзац) термін «мови національних меншин» в законі не використовується. - існують окремі неузгодженості з чинним законодавством щодо використання терміну «акти громадянського стану» і вносяться зміни до неіснуючого Закону України «Про органи реєстрації актів громадянського стану», який давно втратив чинність, а відповідні акти у законодавстві називаються актами цивільного стану. - незрозумілим також є застосування даним законодавчим актом 13 мов замість передбачених у Європейській хартії регіональних мов або мов меншин в Україні 18 мов. 2.2. Неоднозначні законодавчі формулювання стосовно використання регіональних мов не поряд із державною, а замість неї потребують відповідного роз’яснення та офіційної інтерпретації. Як зазначено, у частині другій статті 10 Закону України «Про засади державної мовної політики», «у межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини (мови), акти місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування приймаються державною мовою або цією регіональною мовою або мовою меншини (мовами) та офіційно публікуються на цих мовах». Така норма дає можливість розуміти і тлумачити її так, що акти приймаються і публікуються лише регіональними мовами, мовами меншин, а не цими мовами одночасно з державною. 2.3. Відповідно до частини 3 статті 11 Закону України «Про засади державної мовної політики», «у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), в роботі, діловодстві і документації місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування може використовуватися регіональна мова (мови). У листуванні цих органів з органами державної влади вищого рівня дозволяється застосовувати цю регіональну мову (мови)». Це законодавче положення входить у суперечність зі статтею 10 Конституції України та рядом правових позицій Конституційного Суду України. Воно фактично означає можливість застосування регіональної мови без одночасного застосування державної мови. На наш погляд, відсутність офіційного тлумачення питання чи українська мова як державна мова обов’язково застосовується при здійсненні повноважень органів місцевого самоврядування може призвести до того, що діяльність окремих представницьких органів територіальних громад може здійснюватись виключно регіональною мовою та обмежити права громадян в отриманні офіційної інформації державною мовою, надати привілеї носіям регіональної мови. Таким чином, існує реальна загроза порушення основ конституційного ладу України (стаття 10 Конституції України) та гарантованої Конституцією України рівності прав і свобод людини і громадянина (стаття 24 Конституції України). 2.4. Стаття 24 Закону України «Про засади державної мовної політики», передбачає, що «кожному гарантується право споживати інформаційну продукцію засобів масової інформації будь-якими мовами. Це право з поважанням принципу незалежності і самостійності засобів масової інформації забезпечується створенням умов для розповсюдження інформації різними мовами і вільного вибору мови її споживання». Чи це означає, що кожен має право вимагати офіційні видання (газета «Голос України», журнал «Президентський вісник») будь-якою регіональною мовою? 2.5. Закон України «Про засади державної мовної політики» містить положення, які дають можливість фактично не застосовувати державну мову як обов’язковий засіб спілкування у публічних сфера суспільного життя, зокрема у судочинстві, діловодстві державних органів, органів місцевого самоврядування та відносинах між органами влади усіх рівнів. 2.6. Пунктом 15 Перехідних положень Закону України «Про засади державної мовної політики» у Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» (Відомості Верховної Ради України, 1997, № 24, ст. 170): у статті 26 пункт 50 частини першої викладено у новій редакції: «50) прийняття рішень щодо виконання положень статей 7, 11, 12, 20, 24 Закону України «Про засади державної мовної політики». Поряд з тим, слід звернути увагу, що Конституцією України визнається та гарантується місцеве самоврядування (стаття 7). Територіальна громада здійснює місцеве самоврядування в порядку, встановленому законом, безпосередньо або через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. При цьому, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (частина третя статті 140, частина перша статті 144 Основного Закону України). Відповідно до частини першої статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування вирішують, крім передбачених в Основному Законі України, й інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. Акти органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів невідповідності Конституції України або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина десята статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). Тобто, предметами відання місцевого самоврядування є не будь-які питання суспільного життя, а питання саме місцевого значення. Перелік таких питань визначено у Конституції України та Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні». Зазначене підтверджується і абзацом другим пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного суду від 26 березня 2002 року № 6-рп/2002 (у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 28 Закону України «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів» (справа про охорону трудових прав депутатів місцевих рад). Окрім цього, Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини Рішення від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 (у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі у навчальних закладах України) (справа про застосування української мови) заклав концептуально-правові позиції, за якими: - під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя (абзац перший); - Конституцією України статус державної мови надано українській мові (частина перша статті 10), що повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено в преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі (абзац другий); - положення про українську мову як державну міститься у розділі I «Загальні засади» Конституції України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні; поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом конституційного поняття «конституційний лад». Іншою його складовою є, зокрема, поняття державних символів. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові (частина 3 статті 5 Конституції України); - публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо); до сфер застосування державної мови можуть бути віднесені також інші сфери, які відповідно до частини п'ятої статті 10 та пункту 4 частини першої статті 92 Конституції України визначаються законами (абзац четвертий); - положення Конституції України зобов'язують застосовувати державну – українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов'язків, у роботі, у діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування (абзац одинадцятий). Таким чином, Конституційний суд прийшов до однозначного висновку, що «поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом конституційного поняття «конституційний лад». Відповідно до рішення Конституційного Суду України: «Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові». Іншими словами, звуження Законом України «Про засади державної мовної політики» конституційного статусу державної мови є узурпацією виключного права народу змінювати конституційний лад в Україні. Одночасно слід звернути увагу на різне застосування вказаних норм Закону України «Про засади державної мовної політики» органами місцевого самоврядування на місцях. Так, рішеннями Одеської обласної ради від 15.08.2012 № 578-VI та Одеської міської ради від 13.08.2012 № 2419-VI передбачено застосування російської мови як регіональної поряд з державною, українською. Натомість рішенням Дніпропетровської обласної ради від 17.08.2012 № 333-14/VI передбачено альтернативне застосування на території області державної, російської або інших мов, що визнані регіональними на відповідних територіях. Поряд з тим рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 15.08.2012 № 906-6/12 лише дано доручення Раді міністрів Автономної Республіки Крим підготувати і внести на розгляд Верховної Ради Автономної Республіки Крим пропозиції щодо реалізації Закону України «Про засади державної мовної політики» та рекомендовано органам місцевого самоврядування і державним адміністраціям розробити і здійснити заходи для реалізації положень цього Закону. Окремо слід відзначити рішення Запорізької обласної ради від 16.08.2012 № 2, яке зосереджено винятково на заходах з впровадження російської мови як регіональної на території області. Рішення Донецької обласної ради від 16.08.2012 № 6/14-346 інформує мешканців Донецької області про те, що російська мова є регіональною та, зокрема, рекомендує органам місцевого самоврядування на місцях прийняти рішення стосовно застосування на відповідних територіях регіональних мов або мов меншин, прийняття актів на державній мові або інших мовах, що визнані регіональними на відповідних територіях тощо. Наведені приклади свідчать про неоднакове розуміння та правозастосування органами місцевого самоврядування положень Закону України «Про засади державної мовної політики», які стосуються визначення певної мови як регіональної та прийняття такими органами рішень, що виходять за межі повноважень, наданих Конституцією України та законами. Також вважаємо за необхідне наголосити, що згідно частини 2 статті 95 Закону України «Про Конституційний Суд України», у разі, якщо при тлумаченні Закону України (його окремих положень) була встановлена наявність ознак його невідповідності Конституції України, Конституційний суд у цьому ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього Закону. На підставі викладеного вище і керуючись статтями 147, 150 Конституції України, статтями 13, 39, 41, 93 Закону України «Про Конституційний Суд України», просимо дати роз'яснення та офіційну інтерпретацію положень абзаців 2, 6, 8 частини 1 статті 1, частин 3, 7 статті 7, пункту 15 Перехідних положень Закону України «Про засади державної мовної політики» з положеннями статей 2, 5, 7, 10, 24 та 140 Конституції України: 1. Співвідношення понять «органи державного управління та діловодства», «окрема самоуправна адміністративно-територіальна одиниця» з положеннями Конституції України. 2. Співвідношення терміну «регіональна мова», визначеного Законом України «Про засади державної мовної політики», та «мови національних меншин», визначених у статті 10 Конституції України. 3. Обов’язковості застосування органами місцевого самоврядування абзацу 2 частини 1 статті 1 та частини 7 статті 7 Закону України «Про засади державної мовної політики», як таких, що суперечать статті 10 Конституції України. 4. Співвідношення поняття «регіон», яке передбачене абзацом 6 частини 1 статті 1 Закону України «Про засади державної мовної політики» та визначено як окрема самоуправна адміністративно-територіальна одиниця, що може складатися з Автономної Республіки Крим, області, району, міста, селища, села, та поняття «адміністративно-територіальна одиниця» - що є основою для організації і діяльності органів місцевого самоврядування. 5. Застосування пункту 15 Перехідних положень Закону України «Про засади державної мовної політики» щодо прийняття органами місцевого самоврядування рішень з питань, що не віднесені Конституцією України до питань місцевого значення. 6. Розбіжностей правових позицій Конституційного Суду України, висловлених у його рішеннях, з положеннями Закону України «Про засади державної мовної політики». Додатки: 1. Витяг з Конституції України (частина 1 статті 10, частина 3 статті 5, частина 2 статті 19, стаття 24, пункт 4 частини 1 статті 92, частина 1 статті 133, стаття 140, стаття 141, пункт 2 частини 1 статті 150). 2. Витяг із Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні“ (стаття 10, стаття 25, пункт 50 статті 26, стаття 59). 3. Витяг із Закону України “Про засади державної мовної політики“ (абзац 2, 6, 8 частини 1 статті 1, пункт 2 статті 6, частини 3, 7 статті 7, пункт 2 статті 10, пункт 15 Перехідних положень). 4. Витяг з Кодексу про адміністративні правопорушення України (стаття 186). 5. Витяг з Кримінального кодексу України (стаття 356). 6. Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 (у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі у навчальних закладах України, справа № 1-6/99). 7. Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2002 року № 6-рп/2002 (у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення частини 2 статті 28 Закону України “Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів“ (справа про охорону трудових прав депутатів місцевих рад, справа № 1-9/2002). 8. Рішення Донецької обласної ради від 16.08.2012 № 6/14-346 "Про реалізацію Закону України "Про засади державної мовної політики" у Донецькій області". 9. Рішення Запорізької обласної ради від 16.08.2012 № 2 "Про заходи, скеровані на використання регіональних мов або мов меншин, передбачених Законом України "Про засади державної мовної політики", на території Запорізької області". 10. Рішення Дніпропетровської обласної ради від 17.08.2012 № 333-14/VI "Про підтримку мовної політики в Україні". 11. Рішення Одеської міської ради від 13.08.2012 № 2419-VI "Про реалізацію положень Закону України "Про засади державної мовної політики" у місті Одесі". 12. Рішення Одеської обласної ради від 15.08.2012 № 578-VI "Про заходи щодо імплементації положень Закону України "Про засади державної мовної політики" на території Одеської області". 13. Рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим "Про першочергові заходи з виконання в Автономній Республіці Крим Закону України "Про засади державної мовної політики». |
|
| ||||