|
||
Від спадщини ЮНЕСКО – до спадщини Буняка?
Віце-президент Товариства, відомий історик-архівіст Іван Сварник на засіданні «круглого столу», яке відбувалося у дзеркальному залі Франкового університету, зробив ліричний заспів до гострої розмови про збереження архітектурної спадщини міста. Він згадав Львів свого дитинства. У цьому місті більшість вулиць була замощена бруківкою, і не простою, а різнокольоровою, викладеною візерунками. Будинки, які стояли впритул, не були подібні один на другий, фасади оздоблені маскаронами, мушлями і барельєфами. Балкони мали ковані решітки. У багатьох місцях на будинках висіли великі годинники, то тут, то там можна було побачити водяні помпи і колонки, з яких дітлахи у спеку могли вгамувати спрагу. У центрі міста і на перехресті стояли круглі афішні тумби, вітрини зі свіжими номерами газет. На початку вулиці Личаківської був великий квітковий годинник, а у Парку культури імені Богдана Хмельницького - “живий” портрет гетьмана, на проспекті Шевченка - Кобзаря, у парку навпроти університету - Івана Франка... “Тепер, - з гіркотою сказав історик, - цього міста майже немає, залишився лише його скелет, самі будинки, та й їх ми втрачаємо...” Видно, накипіло на душі у членів Товариства шанувальників Львова. Для ілюстрації бездумного, байдужого ставлення до архітектурної спадщини вони обрали лише декілька прикладів, які стосуються центральної частини міста. Це - будинок готелю на проспекті Свободи (навпроти Оперного театру), споруду банку на площі Міцкевича і офісно-житловий будинок на вулиці Валовій, 15. Будівлі абсолютно не гармонують зі своїм історичним архітектурним оточенням, яке віднесено до спадщини ЮНЕСКО. Набагато простіше розвалити архітектурну пам’ятку, розчистити майданчик, продати її і спорудити на її місці якийсь суперсучасний безликий офіс. Скажімо, будинок на вулиці Валовій, 15, який виріс на місці аварійної архітектурної пам’ятки, мусив би мати не більше чотирьох поверхів. А фірма “Консоль” розмахнулася на сім. Споруда не лише закриває романтичний архітектурний краєвид, а й сонячне світло «менших на зріст» сусідніх будинків. На засіданні «круглого столу» зазначалося, що будинок, який стояв на місці новобудови, незаконно вилучили з державного реєстру пам’яток архітектури. Але ж будинок цей уже майже завершено. Чи варто після бою кулаками вимахувати? Президент Товариства шанувальників Львова Мар’яна Долинська відповіла мені, що громадськість міста давно вже б’ється як риба об лід, намагається вести діалог з міською владою, але вона залишається глухою. Можливо, вже тепер, коли так наочно видно її недолугу архітектурну політику, “батьки міста” почнуть зважати на думку громадськості, істориків і архітекторів? Хто винен, ми знаємо. А що робити? Народний депутат України, член парламентського Комітету з питань культури і духовності Михайло Косів, який був серед розробників Закону про охорону культурної спадщини, вважає, що у кожному великому місті має бути державний орган, незалежний від свавілля міської влади, який би опікувся долею історико-архітектурних пам’яток. Саме такий орган мав би бути замовником реставраційних робіт у місті, а не управління капітального будівництва, яке підпорядковується міському голові. До речі, Любомира Буняка запрошували на засідання «круглого столу». Не прийшли... На цьому засіданні кілька разів прозвучало попередження: Львів можуть позбавити статусу культурної спадщини ЮНЕСКО. А між тим, Любомиру Буняку таки хочеться вкарбувати своє ім’я в історію міста. Його ідея-фікс відбудувати Високий замок зворохобила громадськість. Проти цієї маніловської ідеї (Манілов-гоголівський персонаж. – Авт.) рішуче виступило Товариство шанувальників Львова. Це, зокрема, засвідчили виступи професора Ярослава Дашкевича, поета Ігоря Калинця, доктора історичних наук Лариси Крушельницької, депутата міської ради чотирьох скликань Тетяни Крушельницької. До речі, у міському бюджеті для Високого замку вже виділено 1.400 тисяч гривень. - Відновлення Високого замку, - говорить пані Тетяна, - зараз є абсолютно недоцільним. Це суперечить пам’яткоохоронному законодавству, яке вимагає зберігати автентичні рештки споруд, а не відбудовувати копії, творити муляжі чи бутафорію. Мені не байдуже, куди йдуть гроші платників податків. Якщо можновладці хочуть здійснювати свої комерційні проекти, то нехай будують замки за свої гроші. За бюджетні кошти ми повинні відновлювати, зберігати і рестарувати те, що можна ще зберегти, що валиться, нищиться на наших очах... Відновлення Королівського замку біля копця, на тому ярусі, де встановлена телевежа і розміщено будівлю передавального телецентру, має своїх прихильників, у них є свої аргументи. Але, на думку керівника майстерні Інституту “Укрзахідпроектреставрація” Лідії Горницької, будь-яку архітектурну новацію у місті слід здійснювати лише після ґрунтовного громадського обговорення, скажімо, на науковій конференції істориків, археологів, архітекторів. Зрештою, реставратори не можуть покладатися лише на гравюри і малюнки старовинних споруд. Щось на кшталт такого “обговорення” Любомир Буняк влаштував на Львівському телебаченні, залучивши лише своїх прихильників. Своїм опонентам Любомир Костянтинович дав відсіч словами Павла Тичини: “Та нехай собі... Нам своє робить...” Коли ведучий поставив питання про джерела фінансування цього амбітного проекту, міський голова почав робити підрахунки вголос. Щось дасть міський бюджет, щось центральний... Якби з кожного львів’янина взяти по гривні, то вже 750 тисяч! А подальші розрахунки чимось нагадали мені Остапа Бендера у Нью-Васюках. Якщо хтось з львів’ян спонсорує на будову 10 тисяч гривень, його ім’я позначать на стіні жертводавців, скажімо, на цеглі. За 100 тисяч закарбують ім’я на мармурі, за 250 тисяч - на бронзі, за 500 тисяч - на сріблі... І не просто ім’я, а з барельєфом! Під час прямого ефіру я телефонував на студію, але не міг дозвонитися. А так кортіло спитати у Любомира Костянтиновича, скільки ж він викладе зі своєї кишені на цей проект? Під час «круглого столу» взяв слово і декан історичного факультету Франкового університету Роман Шуст. Але його пропозиція була якоюсь містичною. Він сказав, що тих барабанщиків, які під час помаранчевої революції навпроти Кабміну стукали у порожні металеві бочки, слід було б запросити до Львова. Нехай, мовляв, стануть біля ратуші і виганяють з міста злих духів... |
|
| ||||