|
||
Хто пише історію, той контролює сьогодення
У договорі з Варшавою Київ не зрадив Львова - Чотири роки тому у Львові проводили опитування громадської думки щодо облаштування польських поховань, і тоді буцімто лише третина львів`ян щось знала про проблеми, які існують довкола цього. Чи були Ви як керівник області ознайомлені з результатами такого соціологічного дослідження? - Персонально ні. Про це, можливо, хтось і згадував під час якихось нарад, але ніхто не робив особливого акценту на такому опитуванні, бо, по-перше, його навряд чи можна було вважати по-справжньому соціологічним з наукового погляду. По-друге, ми тоді активно готувалися до офіційного відкриття з другої спроби на міждержавному рівні Цвинтаря орлят, як ще називають цей меморіал. Залишалося дійти згоди щодо кількох неважливих, як здавалося владі обох країн, деталь. Адже ще 1994 року уряди України і Польщі уклали угоду ”Про збереження місць пам`яті і поховання жертв війни та політичних репресій”, за якою визначали порядок проведення робіт із реставрації поховань, зокрема, зрозуміло, і на Личаківському кладовищі. Тут, до речі, їх самовільно розпочали у 1990 році польські організації. Львівська міська рада на підставі цього документа зажадала від Ради охорони пам`яток, боротьби та мучеництва Республіки Польщі і Генконсульства Польщі у Львові обов`язкового погодження проекту реконструкції та впорядкування військових поховань на Личакові, проти чого польська сторона офіційно не заперечувала. Тож була впевненість, що 2002 року все пройде гладко. - Ваша оптимістична оцінка тодішніх подій трохи дивує. Ніби Ви не читали уважно тексту цієї українсько-польської угоди. А в ній, кажуть, Київ до традиційних положень Женевських конвенцій з цих питань додав такий пункт, який надовго загальмував процес узгодження позицій сторін. - Нічого страшного Київ там не підписав. У мене зберігся цей документ. Справді, крім звичних у світі постулатів Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 року, у цьому договорі містилася заява, яку кожна сторона могла потрактувати по-своєму. У статті 4 п. 2 мовиться так: ”Кожна із договірних сторін на території своєї держави буде сприяти вжиттю іншою договірною стороною заходів щодо улаштування місць пам`яті і поховання та увічнення пам`яті загиблих та закатованих. При цьому можуть бути використані національні й релігійні символи. В окремих випадках, за згодою договірних сторін, можуть бути застосовані інші форми увічнення пам`яті загиблих і закатованих”. І хоч мені невідомо достеменно, хто більше наполягав записати саме так в угоді - Київ чи Варшава, я не вважаю, що останнім реченням зацитованої статті угоди Україна дозволила Польщі домагатися відновлення у Львові помпезного пантеону взірця 1939 року. Бо в угоді сказано чітко: інші форми - за взаємною згодою. І вони не можуть прямо чи дотично закорінювати в Україні сліди польської окупації 1918-1939 років. А така окупація - історичний факт. Просто Польщі більше пощастило, ніж Україні, під час розпаду Австро-Угорської імперії наприкінці Першої світової війни - вона зуміла вибороти незалежність для своєї держави. Але, мабуть, своє державне щастя не можна збудувати на чужому державному горі. Ніхто ж, перепрошую, не додумався, навіть у колишньому заідеологізованому і безпардонному СРСР, спорудити у Львові монумент визволення Західної України від поляків у вересні 1939 року. І у Польщі, наскільки мені відомо, немає жодного пантеону тріумфу якоїсь іноземної збройної сили. Так що українці в Галичині дуже толерантні. Ні воювати, ні торгувати могилами не можна - Може, тільки тому Кремль не додумався до аналогічного пам`ятника, що, по-перше, завжди боявся українського національного відродження у будь-якій формі, а по-друге, знав про таємні протоколи пакту Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 року, за якими через кілька днів і розпочалася Друга світова війна - з поділу Польщі між Німеччиною та Радянським Союзом. Та не секрет, що й після закінчення цієї війни дехто у Польщі ще сподівався побачити у її складі так звані східні креси, що знову включали би Волинь і Галичину. - Тепер ми знаємо, що у вересні 39-го був підписаний також ще й інший договір між Гітлером і Сталіним про передання українського Підляшшя, Надсяння, Холмщини і Лемківщини до сфери інтересів Німеччини, а це після Ялтинської конференції союзників-переможців закріпилося на післявоєнних картах Польщі і СРСР як ”лінія Керзона”. Але на цьому щедрість Сталіна щодо Польщі закінчилася. А наївні сподівання декого з поляків на Волинь і Галичину можна пояснити тільки одним: у польській історичній концепції донедавна віками складався стереотип про свої буцімто природні права на ”східні окраїни західної цивілізації”. Це цілком пов`язувалося з логікою польської державності, але ніяк не узгоджується з логікою української. ”Польський” Львів і ”український” Перемишль усі ми, незалежно від своїх поглядів та переконань, мусимо назавжди залишити у минулому. А в майбутнє повинні йти з кордонами, які склалися після Другої світової війни. Увесь цивілізований світ вчиться по-християнськи прощати один одного. Це стосується і непростих колись взаємин наших народів-сусідів. Хтось мудро казав, що історія в часовому і геополітичному вимірі - це точка відліку: у кожного її періоду нібито є своя правда. Може й так, але мені здається, що історія - це не одна, а багато точок відліку, які, врешті-решт, становлять лінію розвитку нації чи держави. І коли вже ця лінія є, то затирати її будь-кому і у будь-який спосіб - марна і невдячна справа. Польща вийшла на свою лінію, Україна - на свою. Ці лінії інколи перетинаються не тільки на наших культурних, економічних та навіть сімейних зв`язках, але й на могилах загиблих і закатованих. Нам треба віддавати полеглим шану так, щоб не ятрити старої рани. Воювати чи торгувати могилами неприпустимо. І цього, я впевнений, не буде. Здоровий глузд переможе по обидва боки кордону. - Суперечки між українською і польською сторонами на території Музею ”Личаківський цвинтар” звелися до написів на могилах і пілонах з левами та меча-”щербеця”. Без ґрунтовної історичної підготовки пересічному українцеві, мабуть, важко зрозуміти суть проблеми. - Комусь ця проблема видається надміру загостреною: деякі політики зі Сходу України досі не можуть зрозуміти причини суперечки, бо вони майже нічого не знають про ЗУНР і бої за Львів у 1918 році між українцями й поляками. Зате у Львові дехто надпринципово вважає, що треба кістьми лягати у боротьбі за кожну букву написів на меморіалі. Істина, як завжди, напевно, посередині - у розумному компромісі сторін. Донині наші сусіди прагнули в головному написі такого тексту: ”Невідомим польським воїнам, героїчно полеглим за Польщу в 1918-1920-х роках”. Слово ”героїчно” тут зайве, адже поляки гинули не на своїй, а на чужій землі. До того ж цей напис таки варто зробити двома мовами: польською й українською, а не лише польською, як цього хочуть сусіди. Бодай з поваги до спільної боротьби проти більшовицької Росії 1920 року польських військ під проводом Пілсудського та армії УНР на чолі з Петлюрою. Щодо інших дискусійних елементів меморіалу, то, на мою думку, можна погодитися на встановлення на цвинтарі жалобних фігур американського авіатора й французького піхотинця. Немає великої трагедії і у появі левів та написів ”Тобі, Польще” і ”Завжди вірні”, бо ж вояки справді загинули за Польщу, а цар звірів є гербовим символом не тільки Львова, але й сотень, а може, й тисяч міст у світі. Щодо меча-”щербеця”, чесно кажучи, я не маю однозначної думки. За легендою, цей меч польський король колись надщербив об київські Золоті ворота, і він став символом коронації польських монархів. Нехай і так. Що тут надзвичайного? Наш князь свій щит прибив на брамі Константинополя-Стамбула - турки цього не опротестовують. Історія - це суміш перемог і поразок. Хіба ж Польща нині є монархією або десь задекларувала про її відродження? Принаймні Конституцією ЄС це для Варшави не передбачено. Та й ми також хочемо, аби тризуб Володимира Великого лягав на могили українців по всьому світу, зокрема і в Польщі. Хочемо ми, аби гетьманська булава символізувала козацьку славу України. Думаю, найкраще буде, щоби свій офіційний висновок з цього приводу дали відомі історики - міським депутатам стане легше визначитися. Замінимо чужі міфи на свою правду - Кілька літ тому Яцек Куронь і Богуміла Бердиховська писали у польській пресі: ”Домагаємося впорядкування Цвинтаря орлят, але скільки з нас добивається впорядкування українських могил та цвинтарів у Польщі? Найперший приклад: цвинтар воїнів УНР в Щипьорно. Зруйнований і досі не відбудований. Нагадаймо собі, що армія отамана Петлюри була нашим дієвим союзником у польсько-більшовицькій війні”. - Це болісна правда. Якби польська сторона зробила рішучі кроки з вшанування українських могил на своїй території, простіше було б доходити згоди у Львові. Адже в Польщі вимагають, аби написи на пам`ятниках українців - хоч воїнів УПА, хоч цивільних жертв конфлікту 1945-1947 років - були двомовними. Однак будьмо до кінця відверті перед собою: це ми, передусім на державному рівні, повинні домагатися, щоб були відновлені пам`ятники воякам Української Народної Республіки у Каліші та Кракові, цвинтарі у Вадовіцах, Ланьцуті, Стшалківі. Щоб були належно пошановані останки воїнів ОУН-УПА, полеглих під Бірчею, загиблих українців у концтаборі в Явожні. І мусимо це робити не лише на словах, але й маємо бути готовими матеріально та організаційно захистити пам`ять про усіх співвітчизників, які загинули за Україну. Ніхто тоді не казатиме, що у Львові виступають проти помпезних польських поховань насамперед тому, що не змогли спорудити чогось аналогічного на честь загиблих Українських січових стрільців. Чому ж ми не обстоюємо належно могилу кожного українця-патріота за кордоном? Головна відповідь гірка: бо ми досі, на 14-му році незалежності України, не можемо у себе визнати на державному рівні ОУН-УПА стороною, яка воювала у Другій світовій війні. То хто ж це зробить за нас - Польща чи, може, Росія? Свого часу, будучи керівником області, я подав президенту клопотання про присвоєння звання Героя України Степану Бандері та Євгенові Коновальцю. Тоді мені сказали, що для цього ще не настав час у нашому суспільстві. А тепер? - Президент Віктор Ющенко напередодні 9 Травня наполегливо закликав до примирення усіх ветеранів армії СРСР і Української повстанської армії. Але його не послухали. А цьогоріч у Варшаві він заявив: ”Беремо відповідальність за врегулювання справи Цвинтаря орлят. Я просив львів`ян про це, будучи ще прем`єром, а тепер прошу їх як Президент якомога швидше закінчити суперечку навколо Цвинтаря орлят”, - так сказав Ющенко польському виданню Gazeta wyborcza. Цього разу Президента послухають у Львові? - У Львові можуть послухати, але треба, щоб Президента послухали в усій Україні. І насамперед у Верховній Раді, де навіть тепер у головах партакадеміків домінують історичні концепції радянської школи. Треба привчатися жити за усіма стандартами XXI століття. А вони, зокрема, передбачають історичну правду, а не міфологію. Ніякий тоталітарний режим - ані нацистський, ані радянський - не допускав варіанту самостійної України-держави. Тому українці були приречені воювати за неї проти всіх загарбників і відтак читати зідеологізовану історію про свою боротьбу, писану або ворогами, або, у ліпшому разі, опонентами. Але ж добре відомо, що той, хто пише історію, контролює сьогодення. А щоб завести народ на манівці, відключивши здоровий глузд кількох його поколінь, необхідно передовсім зруйнувати історичну пам`ять. Пам`ятаймо, що радянські технології маніпуляції свідомістю, які багато в чому збереглися у політиці антиукраїнських партій і досі, заражували в людині знання, отримані навіть з власного життєвого досвіду, і замінювали їх фальшиво сконструйованими міфами з фільмів та телебачення, газет і книг. А історична правда у тому, що ОУН-УПА всіляко захищала свою землю, свій народ, боролася за свою державу проти коричневої і червоної чуми, в який би національний чи військовий одяг вона не була вдягнута. Тому влада повинна, доки не пізно, визнати воїнів ОУН-УПА учасниками війни і підтвердити, що вона розуміє історичну логіку української державності. Це визнання більше потрібно не ветеранам УПА, а нам. Дехто з істориків вважає, що саме з цього державного акту і розпочнеться фактичний відлік ери самостійної, а не сателітної, почервонілої спочатку від крові, а тепер і від сорому, України. Бо не може так довго бути, щоб ті, хто винищував українських патріотів, отримували від незалежної України пенсії і нагороди, а ті, хто гинув за неї на полі бою і страждав у концтаборах, доживали в ній ізгоями! Іспанці між собою помирилися після кровопролитної громадянської війни, євреї з німцями - після холокосту. Перспективу мають тільки ті народи, які знайшли в собі сили до внутрішнього примирення і консолідації нації. Якщо ж ми найзатятіші вороги між собою, то як же домогтися поваги до себе з боку іноземців? А повертаючись до проблеми польських військових поховань у Львові, визнаймо, що за останні роки якраз Польща на найвищому рівні була справжнім надійним стратегічним партнером України, всіляко сприяючи просуванню нашої країни демократичним шляхом. Нині наші країни-сусіди мають унікальний історичний шанс по-новому вибудувати міждержавні і міжнаціональні відносини. |
|
| ||||