|
||
Корупція під консульством
Піврічна польська віза – перша в моєму новому закордонному паспорті. Я отримала її в Генеральному консульстві Республіки Польща у Львові. Консульстві, яке видає найбільше польських віз у світі, – 1100 на день. У черзі під приміщенням консуляту людей значно більше. Вони приходять уночі, аби зайняти чергу спершу для реєстрації паспорта, отримання анкети й талончика з номером своєї справи. Заповнивши анкету, стають в іншу чергу. Так роблять ті, хто не має грошей або не хоче зв’язуватися з місцевим “сервісом”. Журналісти Gazety Wyborcze і “Львівської газети”, власне, хотіли зв’язатися з ним. День перший У середу, 4 травня, близько полудня ми пішли отримувати візу. За нашим задумом, віза мені була потрібна якнайшвидше, щоб уже наступного дня виїхати до Польщі з кавалером, роль якого виконував польський режисер-документаліст Лєшек Цехонскі. Колеги з Gazety Wyborcze спостерігали за ситуацією збоку. Старша жінка відразу запропонувала нам послуги й узялася допомогти в цій справі. Ідеальним для нас було б отримати візу без особистої присутності в консульстві, але надати такі послуги наша візаві не могла. Також пояснила, що сьогодні одержати візу не вдасться, а от завтра – без проблем. Ми пояснили, що мусимо виїхати до Польщі наступного дня о другій, тому не маємо жодної змоги стояти в черзі. Пані, яка назвалася Ніною, запевнила, що за 100 гривень можемо й не стояти. Бланки анкети в неї були зі собою. Фото для анкети я не мала, але цю проблему, як виявилося, там вирішують максимально просто: в найближчій крамниці канцтоварів зісканували фотографію в паспорті та видрукували її копію. На виході з магазину я дала пані Ніні 20 доларів. Поспішне бажання винагородити зусилля жінки пояснювалося тим, що навпроти було припарковано авто, з якого за нами спостерігали колеги з Gazety Wyborczej і “Львівської газети”. Ми пішли на каву, де пані Ніна приклеїла фото та допомогла мені заповнити анкету. Зі свого боку я намагалася заповнити її так, аби мої шанси отримати піврічну візу були мінімальними: не вказала дівочого прізвища, написала, що останні п’ять років не виїжджала за кордон (щоправда, під новим прізвищем таки не виїжджала), не подала правдивої адреси. Крім того, зазначила, що є безробітною. У цей час Лєшек, натхненно імпровізуючи, пояснював новій знайомій ситуацію: я буцім утікаю від чоловіка, тому віза мені потрібна якнайшвидше, всіх правдивих даних подавати не хочу. Пані Ніна з розумінням і співчуттям поставилася до цієї драматичної ситуації. Ми вирішили оформляти візу на півроку. Лєшек вписав в анкету своє ім’я й адресу. Наступним етапом стало потрапляння в заповітні двері з боку вулиці Франка. Там я мала здати паспорт, отримати бланк анкети для заповнення (який насправді вже був непотрібний), а головне – два талончики з номером моєї справи. Це був перший день після свят. Люди у величезній черзі, осіб так тисяча, час від часу сварилися. Вартовий утихомирював людей попереду. Ми трохи постояли навпроти входу. Пані Ніна пояснила, що вартовий побачить мене з нею та знатиме, що я йду без черги. Я дуже переживала, чи вдасться це мені, чи пані Ніна доведе до дверей, адже пробиватися ліктями не вмію. Останнє було чистою правдою. Коли закінчилася обідня перерва, пані Ніна легенько підштовхнула мене з першою п’ятіркою. Але зайти не вдалося – чергу обурило таке нахабство, і вартовий, до якого покровителька зверталася на ім’я, не пропустив мене. Пані Ніна взялася з’ясовувати ситуацію. Охоронець виправдовувався: не міг же він іти проти гніву народного. Ситуацію з’ясовував чоловік пані Ніни, який працював тут же. Після коротких переговорів вирішили запустити мене з другою п’ятіркою, але вже з протилежного від черги боку. Цього разу я пройшла. Усередині було дуже тісно, близько двадцяти осіб стояли на сходах у черзі до двох віконець. Молода жінка в моїй шерензі мала проблеми. Вона зайшла з паспортом мами. Співробітниця консульства відмовлялася приймати паспорт матері без її присутності. Жінка була в розпачі. – Як же так! Ми ж із Рівного їхали, стільки вистояли! Їй дозволили закликати маму, яка стояла на вулиці. Маму вдалося протягнути всередину, але це спричинило справжній бунт. – Чому вона пройшла без черги? – обурювалася пані, яка вже вийшла на фінішну пряму і, вочевидь, мала зайти в наступній п’ятірці. – Хто? – занепокоївся вартовий. – Ота старша, в чорній шкіряній куртці! – не поступалася пані. Відважна жінка попереду черги прекрасно бачила мене, я стояла останньою. Вона точно зауважила, що останньої доби мене в черзі не було. Проте не вимагала, щоб і мене вивели геть. Спільними зусиллями вартового та знервованої родини вдалося переконати, що “оця жіночка в чорній куртці” лише покажеться та вийде. Врешті-решт, маму ідентифікували, й емоції на вулиці вщухли. – Вам на завтра? – запитала мене пані з віконечка. Я не знала, які ще є варіанти, тому про всяк випадок сказала, що на завтра. Отримала 325-й номер. Пані Ніна призначила нам зустріч о 9-й ранку наступного дня під консульством. Другу чергу, яка стоїть на вулиці Уласа Самчука, я мала пройти в аналогічний спосіб. – А якщо не отримаю візу? – Не переживай, отримаєш. День другий Наступного ранку о дев’ятій наші нові друзі вчасно оцінили ситуацію та порекомендували не стояти під дощем, натомість відвели в маленький, на три столики, бар на Франка, пообіцявши забрати, коли можна буде зайти. У другій кімнаті стояв ксерокс, туалет у закладі був платним – 50 копійок, що цілком зрозуміло, якщо зважити, що у двох кав’ярнях на Франка – зачиненій і відчиненій – туалети взагалі відсутні. Усі ці види послуг мали неабияку популярність. За сусіднім столиком пані допомагала заповнювати анкети декільком жвавим чоловікам середніх літ. До речі, купівля черги – не єдина послуга, яку пропонують під консульством. Тут також стоять люди, які навчать, як заповнити анкети, ходять робити копії фотографій. Посидівши з годину, я й Лєшек вирішили, що наші патрони забули про нас, тож пішли їх шукати. Пані Ніна відразу спинила мене, й ми трохи постояли навпроти входу. – А він нас бачив? – запитала я про вартового. – Бачив, бачив. Цього разу я пройшла з першої спроби. Польські вартові перевірили талончик у чоловіків, які йшли переді мною. Я своїм енергійно помахала. Цього вистачило. Пані Ніна пояснила мені, що йти треба в перше або друге віконечко, але не в п’яте. Зрештою, вибору в мене й не було: третє та четверте віконечка були зачинені, в п’ятому приймали тих, хто заповнював анкети на сайті в Інтернеті. Всередині висіло попередження, що люди на вулиці, які пропонують свої послуги із заповнення анкет, не мають стосунку до консульства й не можуть гарантувати правильності оформлення документів. Мій паспорт та анкету прийняли і сказали прийти о першій. Один талончик забрали, на іншому поставили штамп із цифрами. Лєшека розчарувало те, що я не отримала візи відразу. Своєю чергою, вкотре занепокоїлася, чи взагалі одержу її. – Не переживай, отримаєш! – заспокоїв мене чоловік пані Ніни. Подружжя також рекомендувало прийти не о 13.00, а о 13.15, бо раніше все одно немає сенсу. У кав’ярні поблизу ми зустрілися з журналістами Gazety Wyborczej, які спостерігали за чергою під консульством із машини. Виявилося, що вони побачили значно цікавіші речі. Зокрема чорні джипи, до яких підходили працівники імпровізованого “сервісу” та здавали гроші. Напередодні я й Лєшек почули від своїх нових знайомих, що люди, які називають себе працівниками Галицького райвідділу міліції, щотижня приїжджають під консульство по гроші. І ті, хто заробляє на черзі, діляться з ними частиною заробітку. Прийшовши по першій, ми дізналися від наших патронів, що в консульстві якісь проблеми з комп’ютером, тому щойно почали запускати тих, кому було призначено на дванадцяту. Вони порадили нам знову піти на каву. За півгодини я вже звичним чином зайшла в консульство. В першому віконечку працівник консульства без надмірного пієтету кинув мені паспорт. У ньому була піврічна віза. На вулиці мене очікувало троє людей, які дуже тішилися з цього приводу: Лєшек – бо ми можемо їхати в Польщу, і “володарі черги”, які просто раділи за нас. Думаю, якби на них не чекала нагорода 20 доларів, вони все одно раділи б. Коли фотожурналіст Gazety Wyborczej Кшиштоф Шатковскі, сидячи на передньому сидінні авто, фотографував момент передачі купюри, його викрили. Вартовий помітив об’єктив і попередив “персонал” черги, який стояв поруч, що їх знімають. Пані Ніна та її чоловік, який сказав, щоб до нього зверталися “Василь”, побажали нам усього найкращого. І хто сказав, що у Львові немає доброго сервісу? Хто винен? На жаль, того ж дня нам не вдалося з’ясувати ситуацію в консула Януша Яблоньского, який очолює візово-паспортний відділ Генерального консульства Республіки Польща – його тоді не було в Україні. Консул Ришард Клемм у розмові з журналістами Gazety Wyborczej і “Львівської газети” сказав, що консульство знайоме із ситуацією, навіть знає прізвища людей, які керують продажем місць у черзі, але впливати на неї не може. Черга є на території України. На зауваження кореспондента “Газети”, що польські вартові прекрасно бачать, що відбувається в черзі, пан консул відповів, що вони не мають права втручатися. Аби запобігти корупції серед працівників консульства, постійно здійснюють ротацію. Наступного дня з’ясували, що вартові, які охороняють консульство, також не мають впливу на чергу. А вчора довідалися, що й правоохоронці Галицького райвідділу міліції, які відповідають за порядок у цьому районі, – безсилі, допоки свідомі громадяни самі не здадуть “сервіс” у їхні руки. Януш Яблоньскі повідомив “Газету”, що консульство в присутності представника МЗС В’ячеслава Войнаровського передало імена та прізвища людей, яких вдалося зловити на порушеннях, начальникові обласної міліції. Також генконсул пояснив, що я отримала короткотермінову візу, для оформлення якої не потрібно запрошення та підтвердження моєї фінансової спроможності. Тобто консульство нічого не порушувало. Це фактично означає, що кожен український безробітний, який має знайомих у Польщі, може претендувати на піврічне перебування в цій країні. |
|
| ||||