|
||
“Львівська психіатрія перебуває в “донкіхотському” стані”
Олександр Фільц – львівський психотерапевт, доктор медичних наук, доволі відомий у світі, голова Української спілки психотерапевтів, завідувач кафедри психіатрії та психотерапії факультету післядипломної освіти Львівського медуніверситету. Наприкінці червня він став головним лікарем Львівської обласної клінічної психіатричної лікарні. Напередодні відльоту у Вільнюс, де відбудеться з’їзд Європейської асоціації психотерапії, під час якого обиратимуть її президента (а саме пана Олександра називають найімовірнішим кандидатом на цю посаду), Олександр Фільц поділився з власними планами зміни “лікарняних” методів і терапії. – Пане Олександре, як ви пояснюєте зміну керівництва клініки? – Не знаю, як коректно відповісти на це запитання, але за останній час змінилося чимало керівників. Попри те, що Львів – серед тих міст, де ще багато змін не відбулося. Чимало з тих, хто підпадав під зміну менеджменту області, брали лікарняні, відпустки. Це типовий львівський феномен. Я погодився на це призначення, будучи завідувачем кафедри і виконуючи функції президента асоціації, з двох аспектів. Вважаю, що міг би теоретичні напрацювання і моделі, які виробляли впродовж десяти років, утілити на практиці. Можна це розглядати і як персональний виклик: чи справді мені вдасться це втілити, чи можу лише теоретизувати. Інший мотив – те, що для мене це цілком нове. Вирішив, що у свої роки можу спробувати щось абсолютно нове, аби включити інші моменти пізнання та розуміння, оновити свій “багаж”, можливо, розумовий, можливо, емоційний. – Іншими словами, після теорії та практики ви взялися за адміністративну роботу? – Я радше назвав би це спробою трансформувати уявлення про сучасну психіатрію в якусь модель. Не хотів би зупинитися на функції адміністратора, прагну щось зробити реально. Вдасться чи ні – не знаю, побачимо. Це залежить від дуже багатьох факторів. – Чи ставили перед вами певні завдання ваше безпосереднє керівництво? – Ні. Мені ніхто не казав, що маю робити. Говорили, що з мого боку треба спробувати оновити, реформувати, дати імпульси, виводити із кризових ситуацій львівську госпітальну психіатрію. Я погодився на цю пропозицію, бо вважаю, що мої теперішні безпосередні керівники мені як такі підходять. Мені з ними ієрархічно комфортно. – Цей комфорт полягає в карт-бланші стосовно ваших дій? – Він полягає в тому, що мені є з ким порадитися, не наробити явних дурниць, а також можу прийти з ідеєю, і ніхто не морочитиме голову, відсилаючи до інших. Відбувається чудовий діалог. Якби ця вертикаль змінилася, я задумався б, чи можу тут працювати. Це дуже вагомий фактор. — Яка ситуація з інфраструктурою лікарні? Чи відбуватимуться ремонти, реконструкція, реставрація? – На це запитання я відповів би так: дуже хотілося б, але, як буде далі, не знаю. У мене таке відчуття, що є чимало прихильників того, що ми робили 10 років на кафедрі, на конференціях. І є багато людей, які готові допомагати. Але спонсори хочуть, аби держава теж допомагала. Це питання координації, розумного переконання, адже спонсори бояться, що всі кошти пропадуть. Окрім того, гадаю, що треба звернутися до львівських меценатів. Адже лікарня – одна з найстаріших в Україні, є архітектурним ансамблем, який має бути культурною пам’яткою. Має глибоку та цікаву традицію, і не лише українську, а й міжнародну. Вона колись мала велике реноме, і бодай задля цього підприємці-патріоти Львова (а я вірю, що вони є) повинні знайти можливість допомогти. По суті, лікарня могла б стати навіть відвідуваним місцем у плані архітектури. — Подейкують, що особи, які мають бажання ухилитися від кримінальної відповідальності, інколи переховуються у психіатричних клініках, симулюючи або підкуповуючи лікарів. Чи відомо вам про це, і на скільки це притаманне лікарні? – Психіатрія є однією з небагатьох сфер, які концентрують на собі багато міфології. Одним із таких міфів є той, який ви озвучили. На початку ХХ століття був знаменитий вислів: “Людина, яка собі дозволить ховатися від чогось за обличчям психічної хвороби, насправді не є здоровою”. І глибинна психіатрична практика свідчить, що так і є. Особи, які вдаються до такого кроку, точно страждають характерологічною деформацією. “Чистих” випадків практично немає, коли цілком здорова людина переховується у психіатричній клініці від відповідальності. – У чому полягають ці нові ідеї, які ви спробуєте реалізувати? – Тут слід зробити мікроекскурс у суть справи, чим є нині психіатрія. Психіатрія, що складається із низки закладів, які лікують хворих, бережуть їх від суспільства, а суспільство від них, виконуючи стримувальну дію, в нас є не в минулому, не в майбутньому. І навіть не в перехідному стані. Ще можна було б сказати, що є нові тенденції, дуже добра лікарня в Житомирі, Франківську, Києві. Це наслідок діяльності таких собі Дон Кіхотів, які щось намагаються реалізувати, і воно не пов’язано в одну системну модель. То точкові активності, які намагаються щось робити, не маючи можливості доброї фахової комунікації. Тому стан сучасної психіатрії є аутопоетичним – щось виникає собі зосібно. Однак це добрий процес. – Хіба є чіткі критерії цього? – Для цього є діагностичні критерії, ознаки хвороби тощо, але психіатри беруть на себе можливість визначати, наприклад, наявність маячні, що є формою неправильного мислення. Існують форми неправильного мислення. А психіатрія бере на себе функцію суспільної декларації того, що неправильно думається. Про це мало хто говорить. Отже – це один бік психіатрії: контроль над правильним думанням. А другий, відповідно до того контролю, – нав’язування певних обмежувальних мір стосовно хворих. Тому психіатрія виконує певну інквізиційну функцію. Наприклад, вирішили люди, що хтось неправильно думає – до лікарні. Далі неправильно думає – знову до лікарні. Звісно, я спрощую. І проблема не лише в тому, що радянська психіатрія по чорному гнобила дисидентів, аргументуючи, що вони неправильно думають. Нині ця функція теж актуальна. Адже психіатрія повинна захищати суспільство від тих людей, які зовсім неправильно думають. Це зрозуміло. І ця обмежувальна дія стосовно хворого накладає на психіатрію, поряд із юриспруденцією, відбиток стражної функції. Реформувати це, мабуть, не можливо. Йдеться про те, аби реформувати психіатрію в бік гуманного ставлення до хворих. Під цим слід розуміти максимально чесне ставлення до кожного конкретного випадку. Тільки таким шляхом можна це зробити. Ну, неправильно людина думає, але ж вона, наприклад, нікому не шкодить. Неправильні думки, може, містять якесь раціональне зерно. Дамо цій людині спокій, нехай собі думає. Цим шляхом пішла західна психіатрія, багато досягнула, багато отримала проблем від того. А ми думаємо: йти цим шляхом чи ні, тому й перебуваємо в такому донкіхотському стані. – То які завдання ви ставите перед собою? – У мене є персональне бачення. На це було витрачено 10 років, а саме – на вивчення новітніх моделей. Психічно хворі пацієнти мають дуже цікавий творчий потенціал, але він інакший. Вони фантазують інакше, а фантазування – крок до творчості. Й те, що ми робимо в клініці на вулиці Ольги Басараб, те, що я хотів би сюди перенести, то це долучати психічно хворих до якихось соціально цікавих проектів. Наприклад, можна створювати через артмайстерню малі скульптурні форми, і розставляти їх по клініках. Я бачив таке в Португалії. Їхні терапевти розповідали, як пацієнти ставляться до цього. Серед них з’являється конкуренція, вони стають нормальнішими! Починають один одному заздрити, один на іншого наговорювати, створюють між собою якісь інтриги, намагаються один поперед другого робити певні проекти. Тобто вони моментально включаються в нормальне життя з усім його свинством, і це відтягує їх від одноманітного способу думання, від апатичної та знецінюючої себе позиції. Це я навів як приклад, невідомо, чи робитиму таке, але це один із радикалів. – Наскільки готові до таких змін самі лікарі? – Мало готові. Але це проблема не того, що класично виховані психіатри не готові до змін. Це проблема класичної психіатрії в усьому світі. Психіатри є доволі консервативним прошарком, вони мусять опиратися на дуже консервативні позиції, аби визначити, “правильно” думає людина чи ні. Тому навіть молоді психіатри дуже швидко стають консервативними, вчаться такій позиції. Подолати її доволі складно, але є механізми через різні способи мотивації, конкуренції. – Багато говорять про те, що лікарі продають медикаменти, які безкоштовно надходять у лікарню пацієнтам. Це також міф чи все ж таке твердження має підґрунтя? – Я хотів би це виявити, дізнатися про це, спіймати на гарячому. Не можу сказати, що так є, але це, мабуть, міф лише наполовину. Можливо, є певне підґрунтя, однак воно стосується не лише медицини. Єдине, що можна сказати точно, це те, що я, тривалий час працюючи у клінічній і практичній психіатрії, багато разів переконувався: за такі дії рано чи пізно карають. |
|
| ||||