|
||
Я не хочу зупинятися на встановленні пам’ятника Івасюку
Обіцянка виявилася не порожнім звуком. “Я дуже довго обмірковую, але є прихильником швидкого виконання рішення”, – наголосив музикант позавчора під час першого засідання ініціативної групи зі встановлення пам’ятника. До проекту долучилися сестри Володимира Івасюка Галина й Оксана, а також відомі в місті громадські діячі та митці, зокрема: І. Вакарчук, А. Бокотей, М. Скорик, Р. Іваничук, І. Калинець, В. Камінський, Л. Криса, М. Кулик, В. Лясковська, М. Іващишин, Т. Крушельницька, В. Сколоздра, О. Процик, З. Мамчур, Р. Дацко. Звісно, аби обговорити з ініціативною групою низку робочих питань, приїхав до Львова й промотор ідеї. Докладніше розповісти про неї Святослав Вакарчук погодився журналістові “Львівської газети”. – Повернімося, перш за все, до витоків ідеї такого пам’ятника. Чому саме нині? Чому власне Івасюк? – Це був подарунок місту. А чому такий подарунок? Тому що я вважаю: Львів зокрема та й Україна загалом повинні вчитися шанувати своїх героїв, повинні вчитися віддавати їм шану. Чому Івасюк? По-перше, він є видатним композитором. По-друге – композитором, чиє життя тісно пов’язане зі Львовом. По-третє – композитором, який, мабуть, уперше в сучасній українській історії зробив українську мову популярною поза межами України. Ці три речі є для мене дуже важливими. Тому я виступив із такою пропозицією. Зрозуміло, міг висловити ініціативу й п’ять років тому, але хотів це зробити, лише сягнувши того моменту, коли зможу повністю реалізувати ідею власними силами. Тому висловив цю пропозицію тепер, тим паче, нагода була дуже гарною – 750-річчя Львова. – Поруч із захопленням такою ініціативою доводилося чути відгуки про неї, як про вдалий піар-хід. Що могли б відповісти на це опонентам? – Якщо хтось вважає, що це вдалий піар-хід, то це зовсім непогано – адже він вдалий. Якщо піар-хід будь-кого з українських відомих діячів приведе до встановлення пам’ятників – то я “за” такі піар-ходи. – Яким бачите цей пам’ятник? – Європейським. Тонким. Глибоким. І водночас скромним. Таким, як був сам Володимир Івасюк. – У своєму зверненні до міського голови Львова з проханням дозволити встановити пам’ятник на проспекті Шевченка у сквері біля Будинку профспілок ви слушно аргументували вибір місця тим, що воно є “особливо символічним, оскільки біля нього проходить найкоротша дорога від Львівської державної музичної академії ім. М. Лисенка до Львівської обласної державної філармонії”. Нею часто ходив Володимир Івасюк. Проте у львів’ян це місце викликає й інші асоціації, пов’язані передовсім із трагічною загибеллю “духовного побратима” Івасюка Ігоря Білозора. Чи враховували цей момент? – Думаю, що трагічні події, які трапилися не так давно неподалік цього місця, додали йому символічності, визначили “музичне” призначення цієї маленької площі. Переконаний, що з часом – і це також потрібно робити якнайшвидше – потрібно буде вшанувати і пам’ять Ігоря Білозора як людини, яка дуже багато зробила для української пісні. Я розпочав зі схожої ідеї й буду готовим підтримати всі наступні. Скажу більше – не хотів би зупинятися на встановленні пам’ятника Володимирові Івасюку у Львові. Є різні міста України. І наша земля багата на видатні особистості. Просто почав із найбільш символічної та найважливішої. Івасюк, мабуть, є для мене і одним із, на жаль, не багатьох, але дуже сильних особистих прикладів в українській музиці. – А не плануєте “доповнити” скульптурний пам’ятник “пам’ятником” музичним? Наприклад, до відкриття випустити альбом власних версій, рефлексій на Івасюкові пісні? – Ми вже зробили одну таку версію на пісню “Мальви”. І, переконаний, продовжуватимемо. Думаю, що такий проект не за горами – до встановлення пам’ятника обов’язково щось таке підготуємо. – Яка пісня Володимира Івасюка є найближчою вам? – “Мальви”. – Чи готові до тих, доволі далеких від високої мистецької проблематики, труднощів, які можуть виникнути впродовж реалізації вашого задуму й будуть пов’язані з місцем у центрі Львова, питаннями організаційного характеру тощо? – Бажання громади Львова є непереборним. Не знаю жодного аргументу, який міг би виявитися сильнішим за це. Таким має бути закон для всіх нас. – Окрім ініціативи встановлення пам’ятника, в яких іще формах маєте намір реалізовувати свою громадянську позицію? Адже знаємо, що не так давно скасували інститут позаштатних радників Президента, до яких належали і ви. Незабаром шквал суперечливих відгуків спричинила “телепрем’єра” композиції “Веселі часи”. Що далі? – Уже в понеділок-вівторок зустрічатимуся з представниками нашого війська. Це спільна акція з Міністерством оборони, вона матиме лише гуманітарний характер, не скерована на якийсь конкретний результат – це просто моє бажання поговорити в неформальній обстановці з представниками української армії. У квітні-травні вже мав такі зустрічі з українськими студентами – об’їхав усю Україну: від Севастополя до Львова, від Луганська до Києва. Я зрозумів, що це нове покоління людей, які й принесуть зміни в країну. Вони є і серед школярів, і серед студентів, і серед військових... Хотів би зустрічатися із цими людьми і просто бачити, чим вони живуть. Це допомагає мені творити, допомагає виробляти якісь свої позиції, які потім, знову ж таки, отримують публічне життя. І щось-таки змінюється в цій країні. Адже й пісню “Веселі часи” також написано під впливом зустрічі зі студентами. Ніколи не позиціонував себе як апологет поп-культури. Я музикант за покликанням і громадянин у житті, в серці – музикант, а розум мій представляє мене як громадянина. Хотів би поєднувати ці дві речі. Як громадянин ніколи не збайдужію до того, що діється в країні. Не знаю, що мало б статися, щоб я принаймні на день припинив робити те, що роблю. Це цікавить мене незалежно від переконання, що цим повинні займатися лише політики. Вважаю, що кожен, зокрема й ми з вами, можемо зробити щось поза політикою. – Чимало ваших фанів раді були б бачити вас серед “музикальних” народних депутатів... – Я звертаюся до цих фанів. Сам так живу і вам пропоную жити за такою філософією: справжній результат приходить не відразу, для його досягнення потрібен певний час. Сподіваюся, мине час – і ми зрозуміємо, що все зроблене, всі кроки, які були, тим паче яких не було, тільки на краще. На краще для нас усіх. |
|
| ||||