|
||
Як «визволяли» Львів 1944-го
27 липня представники «лівих» партій уже ушістдесяте морочитимуть львів’янам голову небилицями про «визволення» столиці Галичини від німців. Водночас вони ще жодним словом не обмовилися, що та подія є однією з «найтемніших» в історії червоної армії. «Червоні» нитки Зайве, звісно, доводити те, що 1944-го до справжнього визволення Львова 1991-го залишалося 47 років, бо 60 літ тому на зміну одним загарбникам прийшли інші - не менш криваві. Цей очевидний факт не визнають лише безнадійні догматики, тож погортаємо, натомість, скупі згадки компартійних «істориків» про бої у столиці Галичини 1944-го. Тим паче, що ті події ще й шиті «червоними» нитками, оскільки не вписувалися в ідеальну картину славнозвісної «перемоги». Причому, переповідаючи їх, компартійні видання спростовували й одне одного, і... самих себе. 26 липня 1981 року у львівській газеті «Вільна Україна» подали витяги з наказу штабу 10-го гвардійського танкового корпусу від 22 липня 1944-го: «Ворог у вуличних боях у Львові чинить упертий опір наступаючим з’єднанням корпусу... Корпус з попередніми частинами посилення продовжує виконувати поставлене завдання по очищенню м. Львова від ворога і знищенню його опорних пунктів на комунікаціях з’єднань і частин». А журнал бойових дій корпусу, уривки якого «Вільна Україна» подала тоді ж, твердив: «24 липня 1944 р., о 14 год. 30 хв. частини 63-ї гвардійської танкової бригади у взаємодії з 3-м мотострілецьким батальйоном 29-ї гвардійської бригади, зламавши опір ворога, оволоділи вокзалом Львів-Головний і зайняли кругову оборону... 26 липня 1944 р. ворог, обороняючи Львів, під дією наших частин відходить у західному і північно-західному напрямку. Львівський гарнізон продовжує очищати м. Львів... 27 липня 1944 р. До 8 год. 63-я гвардійська танкова бригада з 72-м гвардійським окремим танковим полком, 29-ю гвардійською мотострілецькою бригадою у взаємодії з частинами 100-ї, 183-ї стрілецьких дивізій, що підійшли, рішучим наступом зламали опір ворога у південній частині м. Львова. О 9 год. м. Львів повністю звільнений від ворога...» Однак у колективній монографії «Історія Львова», що вийшла 1984-го у київському видавництві «Наукова думка», читач цих даних... не знайде. І не дивно, бо з його витягів у «Вільній Україні» випливає нісенітниця. По-перше, «визволителі», «очищуючи» Львів від ворога, зайняли оборону, яка змусила ворога... полишити місто. По-друге, після того, як німці відійшли у західному і північно-західному напрямках, їхній опір зламали... ще раз - уже в південній частині Львова. Плутанина у версіях Відтак в «Історії Львова» розповідь про його «штурм» почали... не з подій 22 липня 1944-го: «23 липня командування фронту наказало 3-й гвардійській танковій армії головними силами здійснити швидкий марш-маневр в обхід Львова з північного заходу. Ламаючи опір ворога, із сходу до міста підійшли частини 60-ї армії і 4-ї танкової армії». До складу останньої з них входив і... корпус, штаб якого твердив, що ще 22-го його вояки продовжували «очищення» міста від ворога. Тобто в «Історії Львова» його «визволення»... перенесли. І запевнили, що червоноармійці вели бої за кожну вулицю, кожний будинок. Однак після того, як автори «Історії Львова» увійшли до редколегії «Історії Львова в документах і матеріалах», виданій «Науковою думкою» 1986-го, до її змісту потрапили витяги і з наказу штабу корпусу, і з його журналу бойових дій. А коли напередодні краху СРСР кілька московських журналів опублікували спогади екс-глави ЦК КПРС Микити Хрущова «Час. Люди. Влада», львів’яни дізналися з них і про таку версію «визволення» міста: «Спершу ми спробували щастя захопити Львів зненацька, але це не вдалося: ворог нав’язав бій. Було вирішено не впиратися й не витрачати час, не класти там живу силу, долаючи налагоджену оборону, а вдарити прямо на Перемишль. Нехай Львів опиниться у тилу наших військ. Тим самим ми змусимо ворога піти зі Львова без бою. Так потім і вийшло. Для цього танкову армію Рибалка, яка на підступах до Львова вв’язалася у бій, треба було розвернути північніше, вивівши її з бою, аби повернути її на захід через Жовкву та Яворів до Перемишля. Невдовзі наші війська зайняли Перемишль. Німці, відчувши загрозу з тилу, самі вискочили зі Львова, і наші війська вступили до нього». Ось вам і «бої за кожну вулицю, кожен будинок»... І все ж бойові дії у місті тоді відбулися, інакше б у ньому не загинув старшина Олександр Марченко - стрілок-радист з екіпажу танка, котрий 23 липня 1944-го, як записано в «Історії Львова», «прорвався до будинку міської Ради», «піднявся на вежу ратуші і встановив червоний прапор». Прапори на ратуші Однак ні «Історія Львова», ні Хрущов не згадали те, що можна прочитати, приміром, у № 2 журналу «Спецназ России» за 2003-й: «На шпилі ратуші був піднятий біло-червоний прапор Польщі, поруч із ним майоріли американський і британський прапори. Совєти підняли свій у вікні другого поверху, вище іти не наважилися». Ці слова належать Юзефу Хальському - воякові 14-го полку язловецьких уланів підпільної Армії Крайової (далі - АК), що підпорядковувалася екс-львів’янину - генералові Тадеушу Комаровському (псевдонім - «Бур») і польському емігрантському урядові у Лондоні. А улітку 1944-го нараховувала, за деякими оцінками, до 380 тис. осіб. Свідчення ж Хальського узяті автором «Спецназа России» І. Пихаловим із книги «З хроніки комунізму» Ярослава Шарека, якого аківець запевнив, що улани спільно з червоної армією звільняли Львів. Про участь АК у боях за нього писали й українські дослідники - Владислав Гриневич, Ярослав Грицак, Леонід Зашкільняк, Ігор Ілюшин, Микола Крикун, Ігор Мельник... За даними останнього з них, коли на львівській ратуші з’явився червоний прапор, німці скинули його одразу ж. А ті кілька совєтських танків, які прорвалися до центру міста 22-го та 23 липня 1944-го, відступили під німецькими ударами. Тоді ж із підпілля вийшли, зайнявши центральну й західну частини Львова, до 3 тис. уланів та вояків 5-ї піхотної дивізії АК, які реалізовували таким чином план «Буря», затверджений командуванням АК ще 20 листопада 1943-го. Відповідно до нього, АК при наближенні совєтсько-німецького фронту до Західної Україні, Західної Білорусі і Литви мала займати в них ключові міста після того, як їх залишать основні німецькі війська. Таким чином Москву намагалися поставити перед таким «доконаним фактом»: взаємодіючи з червоною армією, АК бере участь у визволенні «своїх» довоєнних теренів, на яких відновлює юрисдикцію польського емігрантського уряду в Лондоні. Мета - аби Москва визнала той уряд офіційним представником Речі Посполитої на міжнародній арені без будь-яких поступок у питанні щодо приналежності західноукраїнських та західнобілоруських земель і литовського міста Вільнюс. Перебірливість у ворогах Причому для успіху «Бурі» АК берегла свої кадри, уникаючи масштабних зіткнень із німцями. Керівник львівської «делегатури» емігрантського уряду відраджував своїх підлеглих від активної боротьби з німцями, запевняючи, що це лише посилює шанси СРСР на захоплення «східних польських територій». В АК навіть карали командирів, які розконспірувалися, аби взяти участь в українсько-польських сутичках на Волині, спровокованих гітлерівцями й загонами НКВС, котрі перед тим, як убивати поляків, чіпляли на своїх вояків відзнаки УПА. Повстання поляків проти німців мало вибухнути лише «під носом» у червоної армії. Таким чином керівництво АК успадкувало порівняння з гієною, що намагається підібрати шматок чужої здобичі, яке прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчілль дав керівництву Польщі за те, що вона разом із Німеччиною та Угорщиною взяла участь у поділі Чехословаччини. За словами прем’єра, завжди існувало дві Польщі: одна з них боролася за правду, а інша - стелилася у підлості. У Львові АК спромоглася зайняти лише його центральну й західну частини. Замарстинів, Клепарів і Левандівку до 27 липня утримували німці, а червоноармійці дійшли того дня тільки до центрального вокзалу й зайняли Цитадель та південно-східні околиці міста. Тим часом нечисленний підрозділ Української повстанської армії боронив у Львові Святоюрський собор - резиденцію глави Української греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького. Перестороги були не зайвими - командир польського прокомуністичного партизанського загону Сатановський доповідав Москві, що польське населення свого головного ворога вбачає не в німцях, а в українцях. Навіть після провалу «Бурі» інший глава львівської «делегатури», Островський, доклав неабияких зусиль, заохочуючи поляків увійти до складу «винищувальних батальйонів», які спільно з чекістами воювали проти УПА. Напередодні ж «Бурі», за даними І. Ілюшина, до АК влилися поліційні формування, сформовані німцями для боротьби з УПА. Саме вони відзначилися найбільшою лютістю щодо цивільного українського населення у ході міжетнічного конфлікту на Волині. У березні 1944-го львівський філіал «Керівництва диверсіями» АК відправив вояків у «пацифікаційний» рейд, у ході якого у селах Хлібовичі, Черепин і Лопушна закатували до 130 цивільних українців. А у липні 1944-го у Львові аківці вбили до 400 українців. Лише сусіди-поляки врятували від розправи колишнього січового стрільця Олену Степанів. Вичікувані перемоги Вочевидь, жертв у Львові було б більше, коли б АК зайняла все місто. Але після того, як 27 липня 1944-го німці полишили його, до нього вступила червона армія. Та навряд чи вона тільки тому займала оборону в місті, аби зберегти свої сили. Бо питання військової доцільності не стояло для її маршалів, приміром, під час штурму Києва, у ході якого сотні тисяч солдатів поклали, аби заволодіти столицею України до річниці «Великого Жовтня». А на штурм Берліна маршал Георгій Жуков теж кинув сотні тисяч солдатів «у лоб» на глибоко ешелоновану оборону противника, аби випередити тодішніх західних союзників СРСР. Натомість, коли 1 вересня 1944-го АК підняла повстання у Варшаві, червона армія на півроку застрягла у Празі - районі польської столиці на правому березі ріки Вісла. І вичікувала, поки поляки й німці якомога більше повинищують одне одного. Коли ж у травні 1945-го повстала столиця Чехословаччини, то в ній червону армію випередили ті росіяни, які прийшли на допомогу повстанцям, аби реабілітуватися за те, що воювали на боці німців. Результат обох повстань був аналогічним - совєтські війська встановили в знекровлених європейських столицях промосковські режими. А у Львові червона армія вичікувала знекровлення не лише німців і поляків, а й УПА. За даними І. Ілюшина, ще в найближче оточення комендантів Союзу збройної боротьби, перейменованого 1942-го на АК, влилися численні агенти НКВС, які спрямовували підпільників у русло, вигідне для Кремля. Утім, на запитання про те, чи нацьковували чекісти аківців, а чи «лише» знали про плани розправи над українцями, може відповісти тільки архів ОДПУ-НКВС-КДБ-ФСБ у Москві... Попри заслуги аківців у спільній із червоною армією боротьбі проти німців та українців, совєтське командування зажадало від командувача львівського округу АК полковника Філіпковського, аби розформував свої загони. Його разом із кількома офіцерами й главою окружної «делегатури» заарештували, а рядовим аківцям веліли приєднатися до промосковського війська польського. З тими, хто відмовився, з’єднання НКВС воювали і до «перемоги» у війні, і після неї. |
|
| ||||