|
||
Як галичанин вчив африканців слюсарити
Років з 20 тому майстрів виробничого навчання з системи профтехосвіти скеровували працювати в африканські країни Алжир і Мозамбік – навчати тамтешніх студентів робітничих професій. Один із таких спеціалістів – львів’янин, сьогодні заступник директора з навчально-виховної роботи ПТУ №53 Володимир Миколайович Гошко. Впродовж трьох років Володимир Миколайович викладав слюсарну справу у професійній школі, як її називали “Індустріал де Матунду”, у містечку Тете в Мозамбіку. - У 1978 році на зборах колективу профтехучилища вибрали 5 кращих майстрів виробничого навчання для роботи за кордоном. Відрядили до Київського університету вивчати іноземну мову. Потім викликали до Москви і повідомили про місце роботи - індустріальна школа міста Тете в Мозамбіку. Дружина Марія їхати в Африку не могла – у Львові була першою на квартирній черзі. І я вирушив у дорогу один. До містечка Тете з цілого Союзу їхали четверо осіб – 3 спеціалісти і перекладач. Нам розповіли, що готуватимемо робітників - шахтарів та електриків. …У Мозамбік вилітали в лютому з Шереметьєво. Летіли приблизно 20 годин. Коли я вийшов у Ємені – був здивований повітрям. Солодким і вологим, як у передбаннику. В ніздрі вдарили екзотичні запахи. Щоправда, аеропорт тамтешній враження не справляв – одноповерхова будівля, мало не барак. У столиці Мозамбіку нас поселили в готелі – потрібно було зачекати, поки відправлять до Тете. Я поволі адаптовувався до нового життя. Проходжу під деревом – зверху падає ящірка. Потім була безконечно довга ніч, наповнена звуками екваторіальної країни. Якийсь скрегіт, свист, шурхіт, пищання, вигуки птахів. Вранці прокинувся від того, що кімнатою щось гучно літало – як вертоліт. “Це” нагадувало українського хруща, але було у кілька разів більшим. Наліталося, впало, пішло... …Через три дні видали квитки на літак – за півтори тисячі кілометрів у містечко Тете, розташоване на березі річки Замбезі. Населення – 30 тисяч осіб. Тут переважно розмовляли португальською мовою (Мозамбік – колишня португальська колонія). …Нас зустріли представники наших військових, поселили в готелі. До цієї професійної школи студентів звозили літаками зі всієї країни і поселяли в гуртожитку. Це були діти переважно з бідних сімей. Було, щоправда, серед них кілька індусів – це уже були більш заможні студенти, їхні батьки тримали тут свої крамниці. Чим вирізнялися студенти? Вони мали велике бажання вчитися – у наших, на жаль, не завжди бачив таке. Траплялися випадки, коли під час практичних занять (вони тривали кілька годин) учні втрачали від голоду свідомість: бідна країна, у гуртожитку дітям не завжди давали їсти хоча б один раз на день. - У крамницях були продукти харчування? - Дуже мало. Практично ніколи не було хліба. Якщо й з’являвся – у магазині для іноземних спеціалістів. Ми харчувалися консервами, які нам висилав “Зовнішторг”. А місцеве населення їло маїс – запарену кукурудзяну муку. Для місцевих мешканців велика смакота – м’ясо кози. Пригадую, під час своєрідного “звіту художньої самодіяльності” групі-переможцю подарували козу – аби студенти могли приготувати страву і смачно поїсти. - Як до вас приїхала дружина? - Сама. Це був майже подвиг – їй купили квиток на літак, і вона прилетіла в Мапуту. 10 днів мешкала в готелі – у тамтешнього міністерства освіти не було грошей, аби купити квиток на літак. У Тете, поселившись у котеджі для сімейних, ми з Марією шукали, чим би себе зайняти у вільний час. Закладали грядки. Вирощували моркву, цибулю, буряк. Щоправда, землі там нема – щось незрозуміле червоного кольору. Ми звозили машиною грунт з різних куточків міста. Проте українське насіння проростало. І родило – точнісінько як у нас в Україні. Ми садили його на нашу українську весну (хоча у них тоді була зима) і збирали городину на нашу осінь. Аби швидше збігав час, дружина вишивала і в’язала, а увечері ми іноді ходили в кіно… Чи не найбільше дошкуляла спека. Без кондиціонера не заснеш. У тіні – 40 градусів. Кілька разів у мене були неочікувані серцеві напади. Лікар, військовий, заспокоював: “Нічого. Головне, аби не підхопив малярії”. Від малярії мене Бог милував (щеплення робили щопівроку). Уже пізніше, коли мешкали з дружиною у котеджі, захищались від сонця, обсаджуючи будинок в’юнками: бетонні підлоги і бетонні стіни помешкання нагрівалися нестерпно. Місцеві мешканці, звісно, не так страждали від спеки. Щойно народилося маля – його прив’язували за спину, і так воно під палючим сонцем за спиною й росло… Більше від спеки ми боялися хіба що змій, які іноді заповзали під будинки… Побував на найбільшій гідроелектростанції в Африці. Приватне підприємство, яке належало трьом державам. Аби туди потрапити, потрібно було мати спеціальний дозвіл губернатора. Нас, як іноземних спеціалістів, які готують електриків-високовольтників, туди завезли. Збудували електростанцію швидко – впродовж п’яти років. Під час будівництва загинули понад 5000 осіб. Дуже шкодую, що у нас відразу ж забрали фотоапарати. Враження неймовірне. Дві скелі, між ними тільки гребля завдовжки 180 метрів. Висота – теж 180 метрів. Нагорі 10-поверховий будинок, якого знизу й не видно. Після оглядин удвох з працівником електростанції ходив у гості до місцевого мешканця. Йшли в абсолютній темряві – довкола жодного ліхтаря. А скрізь шипіння, скрегіт, ще якісь звуки. Провідник заспокоював: “Не бійся, змії самі втікають від нас”. Зітхнув з полегшенням, коли добрався до готелю. Ввімкнув воду – а зі стоку виповзає велетенська “стоніжка”. Я забрався під простирадло, аби хоч трохи захиститися від комарів... Дружина поїхала додому першою – захворіла донька. Я пізніше за нею. Хотів поїхати в Тете ще раз – не вийшло. Уже розвалювався Союз. Шкодую хіба про те, що тільки один раз викупався в Замбезі – нам забороняли це робити через крокодилів… Що в Африці було найважче? Напевно, туга за батьківщиною. Як там екзотично не було, чомусь ніхто не витримував довше трьох років… |
|
| ||||