Андрій Слюсарчук: «Переконаний — необхідно стимулювати «зону щастя» в українській колективній свідомості»
Указом президента України створено Інститут мозку, очолити який пропонується екстраординарному професору-нейрохірургу Андрієві Слюсарчуку, який багато років присвятив дослідженню людського мозку.
Андрій Слюсарчук — особистість екстраординарна. Українець, який має феноменальну пам’ять, установив кілька світових рекордів із запам’ятовування величезних обсягів інформації. Останній рекорд установлено цього літа в Києві: 38-річний професор продемонстрував неймовірні можливості, запам’ятавши 30 мільйонів знаків числа пі після коми. Завдяки чому титул «Доктор Пі» закріпився за ним остаточно.
Професор Слюсарчук стверджує: насправді ми нічого не забуваємо. Все, що одного разу сприйняв мозок із допомогою органів чуттів, залишається в ньому навічно. Просто ми цією інформацією не можемо скористатися, оскільки мозок установлює якісь «заслінки» в доступі до інформації. Щоб пояснити цей феномен пам’яті, Андрій Тихонович використовує такий образ: «Я навчився виключати «фільтри», які не дають можливості звернутися до інформації, що зберігається в нашій свідомості. Це схоже на те, як промінь ліхтарика вихоплює предмети в неозорому темному просторі, знаходить інформацію в якійсь величезній системі координат, шукає потрібний том у величезній бібліотеці. Образів можна знайти безліч, але принцип приблизно такий».
«Ми несемо відповідальність за незроблене»
— Після закінчення Московського медуніверситету мене направили в Україну. Всі вважали — не пощастило. А насправді це був щасливий випадок. Я з інтересом самостійно працював чотири роки в м. Новояворівське Львівської області. У тепличних умовах московської клініки я ніколи не досяг би тих самих результатів. А так досить швидко захистив кандидатську і докторську дисертації, нагромадив величезний захоплюючий матеріал.
Проте я був надто молодий для того, щоб мене сприймали серйозно. Намагався виробити свій індивідуальний почерк, використовуючи надбані знання (Андрій Тихонович знає напам’ять усю прочитану раніше медичну літературу. — О.Ш.), інтуїцію, за що потрапив у немилість. Чого тільки не натерпівся і не почув на свою адресу. Але я не падав духом. Продовжував працювати. Бо знав: у науковому світі існує «гамбурзький рахунок», тобто всі знають, хто скільки «важить» насправді...
Зі створенням Інституту мозку з’явилася реальна надія реалізувати свої задуми, і я з полегшенням можу відкинути думки про еміграцію, які опановували мене у хвилини розпачу. Повірте, це означає для мене набагато більше, ніж усі поставлені світові рекорди... Адже тепер я зможу зробити в науці те, на що я здатен. Мій життєвий принцип — ми несемо відповідальність за незроблене. Незроблене — це невивчені механізми мозку, це хворий, який не може чекати.
Насправді всі публічні демонстрації можливостей моєї пам’яті — це ще й дієвий спосіб привернути увагу до моєї роботи. Число пі — лише числова лінійка, колосальний масив інформації, який наочно демонструє можливості людського мозку.
— Виходить, що лише завдяки майже цирковим трюкам можновладці поставилися серйозно до ваших досліджень і можливостей як ученого?
— З одного боку, сумно, що громадськість і ЗМІ сприймали мене почасти як шоумена. Проте я переконався, що іншого шляху, на жаль, не маю. Як психолог я чітко розумію, що в нашій країні працює тільки такий підхід. Я роками сидів у Львові, хоча мав уже дуже великий клінічний досвід у нейрохірургії, неврології, психіатрії, психології. І просунутися не міг нікуди, ні на крок. Мені не давали. Я щасливий, що до влади, нарешті, прийшло усвідомлення того, що нехтувати перспективами, які можуть відкритися перед українською і — без удаваної скромності зауважу — світовою наукою і медициною — щонайменше легковажно.
«Ми зможемо допомогти важким хворим, вилікувати яких традиційними способами не вдається»
Ця дослідницька діяльність важлива для мене не як абстрактні знахідки, що само по собі теж дуже цінно. Набагато важливіша перспектива використовувати ці відкриття в різних галузях медицини для реальних хворих. Тому одним з основних напрямів роботи новоствореної наукової установи буде оптимізація діагностики та лікування захворювань мозку. З цією метою при інституті має бути створена клініка на 100 ліжок. Тобто фундаментальні дослідження і лікування будуть нерозривно пов’язані. Планується хірургічне лікування епілепсії та паркінсонізму, психохірургічні операції, у тому числі хірургічне лікування наркотичної залежності, лікування магнітостимуляцією та багато чого іншого — те, чим в Україні ніхто не займається. З допомогою унікальних методів ми зможемо допомогти важко хворим, вилікувати яких традиційними способами не вдається. Але основними напрямами діяльності інституту будуть фундаментальні дослідження організації складних психічних функцій мозку людини — мови, емоцій, пам’яті, творчості, як у здорових людей, так і хворих.
— Чим іще відрізнятиметься Інститут мозку від медичних і фізіологічних інститутів схожого профілю?
— Власне, в інституті досліджуватиметься насамперед саме те, що робить людину людиною. Центр вивчення мозку буде спеціально орієнтований на дослідження того, що не можна вивчати на тваринах. Адже дані, отримані на кроликах і пацюках, не завжди дають адекватне уявлення про мозок людини. Є явища, які можуть бути вивчені тільки на людині. Наприклад, один із наукових напрямів, який розроблятиметься і впроваджуватиметься в лабораторії позитронно-емісійної томографії, — це дослідження мозкової організації обробки мови, її орфографії та синтаксису. Ми проводитимемо психофізіологічні дослідження на добровольцях із використанням так званої неінвазивної техніки. Простіше кажучи, не «заглиблюючись» у мозок і не завдаючи особливих незручностей: приміром, дослідження томографії мозку з допомогою електроенцефалографічних методик. Але буває, що хвороба або нещасний випадок «ставлять експеримент» над людським мозком — наприклад, у хворого порушується мова чи пам’ять. У цій ситуації можна досліджувати ті ділянки мозку, робота яких порушена. Таким чином ученим дається унікальна можливість — вивчити, які саме функції мозок не спроможний виконувати з такими порушеннями. Ця методологія з’явилася дуже давно, розквітла в другій половині XIX століття й успішно використовується і сьогодні.
Справді, неприпустимо проводити експерименти на людині, але хвороба — це своєрідний експеримент, поставлений самою природою і долею. І в процесі лікування можна отримати неоціненну інформацію про механізми роботи мозку.
Екскурсія по мозку
— Мені здається, що немає нічого більш неосяжного, ніж мозок. Зазвичай вважають, що душа — у серці людини, хоча для мене очевидно: вона — в голові, не вважайте це за богохульство. Адже еволюція природи полягала не в розвитку серця чи печінки — вони в усіх ссавців однакові. Еволюція полягала у збільшенні функцій та обсягу нашого головного мозку. Саме це сформувало сучасну людину, що, правда, не застрахувало її від нерозважливості. Пацюки, натиснувши один раз на педаль, яка веде до неприємностей, біжать від неї. А деякі люди можуть усе життя тиснути на цю педаль. Хіба ж не прикро за людину! Можна нескінченно страждати і скаржитися, продовжуючи підживлювати зону нещастя. І тоді людина впадає в гріх зневіри, по-медичному — в депресію. І це не просто поганий настрій, а нейрохімічні зміни в мозку, слідом за якими виникає багато хвороб. Депресія — проблема століття, цивілізації. Її відчувають мільйони людей. На моє щастя, ця недуга пройшла повз мене. Як чудово сказав Моруа, не факти нашого життя роблять нас нещасливими, а наше до них ставлення.
Як невролог я можу провести «екскурсію» по нашому мозку. У ньому є дві зони — «зона щастя» і «зона нещастя». Інакше кажучи, є система нейронів, яка працює на щастя. Ну, звісно, «щастя» у даному випадку — це метафора. Йдеться про зону мозку, яка посилає організму відчуття радості, комфорту, світла. Вона ніби каже нам: «У тебе все дуже добре!». А є та, що кричить: «Біжи звідси! Тут жахливо!». Досліджувалися ці зони, як повелося, на пацюках. Отже, якщо тварині ввести в мозок електрод і подразнювати другу зону, то пацюк торкнеться педалі один раз, відразу кине її і більше ніколи до неї не повернеться. А якщо електрод потрапив у «зону щастя», він натисне на цю педаль і триматиме її багато днів поспіль. Йому не потрібна їжа, не потрібен сон, не потрібен партнер — він щасливий. Зрозуміло, що неможливо вживити електрод у людський мозок навічно й у такий спосіб змоделювати постійно задоволену життям людину. Але, не вдаючись у дискусії психологічного або, якщо хочете, духовного характеру, маємо очевидне суто матеріальне підтвердження того, що щастя, так само як і нещастя, ми носимо всередині себе. І цей стан залежить від зовнішніх обставин рівно настільки, наскільки правильно ми зуміємо вибрати педаль.
— Звучить як гарна легенда… Взагалі ж про мозок людини існує безліч міфів. Наприклад, що ми використовуємо його всього на 10%.
— На жаль, будь-якого невичерпного резерву людського мозку нейробіологам виявити поки що не вдається. Мало того, проведені дослідження показали, що жоден із так званих стимуляторів розумової діяльності не викликає помітного довгострокового підвищення працездатності головного мозку.
Припущення про те, що 90% мозку лежить мертвим капіталом, відразу викликало в мене серйозні сумніви. По-перше, тому, що головний мозок, як і будь-який інший орган, сформувався в ході природного добору. Метаболізм мозкової тканини обходиться організму дуже недешево, а тому наївно вважати, що еволюція дозволила б йому витрачати свої ресурси на формування й підтримку життєдіяльності настільки масивного «недозавантаженого» органа.
По-друге, насторожують численні факти з галузі клінічної неврології та нейрохірургії. Втрата людиною (внаслідок хвороби або потрясіння) навіть невеличкої частини мозкової тканини має для організму катастрофічні наслідки. У головному мозку немає, схоже, жодної структури, ушкодження якої в результаті інсульту або травми не викликало б у людини якогось серйозного фізіологічного порушення. Електрична стимуляція різноманітних ділянок головного мозку в ході нейрохірургічних операцій також не змогла виявити якихось «сплячих» ділянок, подразнення яких слабким електричним струмом не викликало б жодних відчуттів, емоцій чи рухів. Дослідники поки що не виявили в ньому жодної непрацюючої ділянки. Отже, ці горезвісні 10% — справді міф.
— Проте досягнення з включення резервів пам’яті, які продемонстрували ви особисто і з допомогою своїх учнів, схоже, наближають нас до реальності фантастики: навчити кожного бути генієм.
— Мені поки що не дуже ясно, чи є така формула — формула генія. Згадайте слова булгаковського професора Преображенського з «Собачого серця»: «Поясніть мені, будь ласка, навіщо потрібно штучно фабрикувати спіноз, коли будь-яка жінка зможе його народити коли завгодно…». Але я стверджую, що людина середніх здібностей може їх розвивати, але не до рівня генія, навіть, можливо, до рівня великого таланта не вийде. Талант, наприклад, до малювання, музики, передбачає наявність особливих властивостей мозку. У чому відмінність генія від таланта? По-перше, в генія таких властивостей більше. По-друге, вони... особливі. Геній — це прорив у досі невідоме, це творчість у чистому вигляді. Напевно, питання про формулу генія нині можливе лише як постановочне. Але прогрес наук про життя — генетики, молекулярної біології — разючий. Розкрито геном людини. І якщо років десять тому запитувати, якою є біохімія мислення, творчості, було ще некоректно, сьогодні ми підходимо до розуміння цих таємниць. Але для цього як мінімум потрібен передусім дуже хороший інструментальний апарат. І, зрозуміло, геній — як об’єкт дослідження.
Наука і віра несумісні
— Чому люди так по-різному переносять травмуючі обставини? У чому тут річ?
— У рівні психологічного захисту, що всередині людини. І віра — один з найважливіших його механізмів. Віруючий — захищений: йому легше хворіти, легше вмирати. У нього завжди є надія на інший світ. Я часто спостерігав, як, захворівши, релігійними стають абсолютні атеїсти, знаходячи у вірі силу й розраду. Але мені здається, що наука і віра несумісні. Перша живе фактами, друга не потребує доказів. Моя відданість фактам, на жаль, робить мене внутрішньо невіруючим. Переконаний, для багатьох релігія є підвалиною життя. Але, на жаль, у моїй особистій формулі щастя вона не займає належного місця. Я не плекаю надії на майбутнє життя, і в цьому моє лихо. Але водночас — і щастя, бо я знаю: все треба робити тут і зараз.
Зате в моєму арсеналі психологічного захисту є третя сестра віри і надії — любов. З усіх скарбів, дарованих Богом людині, це — найцінніший. І він потенційно однаковою мірою даний усім. Це почуття, яке не залишає людину, якщо її не полишає розум. Я хотів би, щоб гаслом медицини стало підвищення якості життя людини. Можна вилікувати людині запалення легень, але вона залишиться такою ж нещасною, як і раніше.
Якось у розмові з тележурналістом я порадив створити програму «Щасливі випадки тижня». Адже те, що чують і бачать наші люди, робить їх нездоровими. «Її ніхто не дивитиметься» — відповіли тележурналісти. Дурниці! Всім відомо, яка величезна частина населення дивиться серіали. Людям потрібні «шматочки» нехай навіть чужого щастя, радості, удача. Я переконаний — необхідно стимулювати «зону щастя» в українській колективній свідомості...
Факти біографії
Народився у Вінниці в сім’ї медиків. Незвичайні здібності у хлопчика проявилися в ранньому віці. Середню школу закінчив у дев’ять років. Несподівано всі дитячі мрії обірвала трагедія: мати і батько гинуть в автокатастрофі. Андрій опиняється в дитячому будинку, з якого потім утікає. Потрапляє до циганів, з якими приїжджає до Москви. Там з волі випадку рятує людину, яка виявилася професором Московського медичного інституту (нині — Російський державний медичний університет). Вражений долею і талантом хлопчика, той показує його Чазову. Тодішній міністр охорони здоров’я допомагає 12-річному Андрієві поступити до Московського медуніверситету ім. Пирогова, який Слюсарчук блискуче закінчує. За розподілом потрапляє в Україну, продовжуючи дослідження головного мозку людини. Пише низку науково-медичних праць, а також популярних книжок у галузі нейропсихології та клінічного психоаналізу (досі не виданих). Оперує в Україні і за кордоном, консультує, паралельно встановлюючи світові рекорди. Вивчає на власному прикладі феномен біології мозку, а також функцій пам’яті. У 2003 році захищає докторську дисертацію. Віднедавна — ведучий суспільно-політичної радіопередачі «Ігри розуму» (на радіо «Ера» разом з відомим журналістом Ігорем Юрченком).
Автор: Оксана ШЕВЧЕНКО
Дзекркало тижня
До списку статтей
