Нація у секонд-хенді
Чому швейників багато, а одягнути — нічого?
Львівщина традиційно мала розвинене швейне виробництво. Споживачам добре відомі торгові марки «Весна», «Промінь», «Маяк» тощо. Ще десять років тому до Львова приїжджали охочі одягнутись із Києва, Дніпропетровська, Запоріжжя. Одяг тут був дешевшим, а вибір — ширшим. Нині картина істотно змінилася. Незважаючи на те, що 18% експорту області у 2008 році припадало на текстиль і текстильні вироби, що становило 168,2 млн. доларів США, заможніші львів’яни воліють одягатися у столиці. Кажуть, одяг там краще пошитий, до того ж коштує дешевше.
Малі також шиють
Зараз у Львові переважають малі швейні підприємства, більшість яких нікому не відомі. За винятком хіба що сусідів та родичів. Проте, на відміну від колег, які трудяться на великих підприємствах, швачки тут непогано заробляють.
Привабливість швейного виробництва для малих фірм та фірмочок (три-пять осіб) забезпечують дві обставини. По-перше, легкість входження у ринок. Досить придбати швейну машинку, тканини і мати незначні навички роботи. По-друге, якщо підприємець хоче працювати легально, він щомісяця сплачує 150—300 грн. єдиного податку до місцевого бюджету і спокійнісінько працює. За наявності найманої робочої сили офіційно платить працівникові мінімальну заробітну плату, решту 150—200 доларів той отримує у конверті.
Завдяки спрощеній системі оподаткування та «конвертованій» заробітній платі невеличкі фірмочки постійно «обкрадають» у кадрах великі підприємства. Великі ж підприємства не можуть запропонувати своїм колективам аналогічні заробітки, бо й так ледве зводять кінці з кінцями.
Однак не блискучі перспективи розвитку і у спрощенців. Переважна більшість їхніх виробів — просто замінник дешевого турецького та китайського ширвжитку. Історії відомі лише поодинокі факти, коли невеличким майстерням вдавалося стати великими. Як правило, вони мають вкрай обмежені можливості у налагодженні випуску високоякісної продукції та у виході з нею на закордонний чи вітчизняний ринок.
Питання інновацій не стоїть
За твердженням науковців, швейна промисловість України посідає чільне місце серед галузей промисловості, які забезпечують виробництво товарів народного споживання. Швейні підприємства працюють безпосередньо на споживчий ринок, мають значний експортний потенціал, забезпечують швидкий обіг капіталу і значні надходження до бюджету, а також сприяють підвищенню зайнятості населення. Це зумовлює створення нових робочих
місць і в інших галузях легкої промисловості та сільського господарства. Проте ефективному господарюванню у цій сфері заважає ціла низка проблем як ринкового, так і суто суб’єктивного характеру.
Причини виникнення таких тенденцій можна знайти у сфері міжнародної торгівлі. Українське текстильне виробництво здебільшого зорієнтоване на зовнішні ринки, але не є там повноцінним конкурентом, оскільки для захисту внутрішніх виробників більшість країн-імпортерів застосовують низку обмежень. Найпоширеніше з них — квотування імпорту готової продукції. Тому з метою уникнення негативних наслідків таких обмежувальних заходів іноземні компанії використовують схеми роботи з давальницькою сировиною. Як наслідок, на українських фабриках виникає нестача власного обігового капіталу, з допомогою якого можна було б розвивати продукцію, зорієнтовану на внутрішній ринок.
На Львівщині на пальцях двох рук можна порахувати підприємства, здатні конкурувати із закордонними компаніями на рівних. Набагато краща ситуація на сході України, де таких підприємств значно більше. На відміну від львівських, вони мають змогу вкладати гроші в нові технології, нову техніку. Єдина можливість гідно конкурувати — розвивати інновації. Але з цим дуже й дуже непросто.
— Головна проблема в тому, що ми маємо дві системи оподаткування: одну з ПДВ, другу — без, — каже генеральний директор ВАТ «Тротолла» Ярослав Рущишин. — Як платник податку не можу змагатися з тими, хто працює за спрощеною системою оподаткування. Але гріх нарікати на закон, бо податки в нас не вищі, ніж у Європі. Недосконала система адміністрування цих податків. У нас заведено, що спочатку треба заплатити податки, а потім — починати працювати.
Наприклад, ми хочемо придбати сучасне обладнання для пошиття піджаків. Зрозуміло, що повинні за нього заплатити, оскільки у кредит нам ніхто його не дасть. Перше, що нас запитають на кордоні, чи маємо на нього сертифікат. І хоча сертифікат західних виробників визнають у всьому світі, в Україні вимагають його підтвердження. Це означає, що на покупця обладнання ляжуть додаткові витрати. Але навіть не мито є перешкодою, а ПДВ. Все ніби й справедливо, бо його сплачує кінцевий споживач, проте саме відшкодування забирає багато часу.
Виходом із ситуації, вважає Ярослав Рущишин, могла б стати організація технопарків, куди бізнес міг би прийти зі своїми інноваційними ідеями і дуже швидко налагодити виробництво за мінімальних витрат. За кордоном такі технопарки роблять зі спеціальними умовами оподаткування. Створення інфраструктури, умов для бізнесу — це перший і найголовніший обов’язок влади.
— Ще одна проблема підприємств, які працюють на внутрішньому ринку і експортують продукцію за кордон, — проблема секонд-хенду, — відзначає начальник управління промисловості Львівської ОДА Олег Німчинов. — Не може бути вартість мита на секонд-хенд нижчою, ніж експортні збори на готову продукцію. Нині за тонну ввезеного вживаного одягу імпортер платить 3,8 грн. мита, а собівартість 1 кг готової продукції, наприклад шкарпеток, — близько 7 грн. Парадокс.
Таким самим парадоксом є низька вартість китайських товарів. Це не означає, що китайці дешево шиють, це означає, що імпортер занизив ввізну ціну, аби уникнути сплати податків. Ми внесли свої пропозиції митним органам про дооцінку імпортованої продукції, попросили ввести представників легкої промисловості до складу експертної групи, яка визначатиме мінімальну вартість товару.
Це незрозуміле слово «кластери»
Львівщина, як і інші регіони, має всі умови для виробництва конкурентоспроможної продукції. В регіоні є кваліфіковані робітники, талановиті дизайнери, здібні організатори виробництва. Проте легка промисловість області змушена задовольнитися виконанням дешевих замовлень з-за кордону. Основні партнери в операціях з давальницькою сировиною — країни Євросоюзу: Данія, Польща, Сполучене Королівство, Бельгія. А це означає, що у сфері зайнятості переважають швачки, а не дизайнери, конструктори одягу, маркетологи. В результаті регіон на цьому багато втрачає. Адже, як відомо, випуск продукції з високою додатковою вартістю здатні забезпечити лише висококваліфіковані спеціалісти.
Крім сучасних технологій, в Україні є проблема зі створенням вузькоспеціалізованих мереж. Останнім часом, як вважає Олег Німчинов, вітчизняна освіта підготувала дуже багато менеджерів із продажу, а ось «технарів» та організаторів виробництва гостро бракує.
Підприємства, які працюють на давальницькій сировині, поки що почуваються непогано, бо мають дешеву кваліфіковану робочу силу. А що буде завтра, коли в Україні зросте заробітна плата? Вихід один — переорієнтування на внутрішній ринок. Він досить великий і потужний. Цим шляхом ішли інші країни, які, скориставшись закордонним досвідом, розвивали власне виробництво, створювали власні бренди і просували їх на внутрішній ринок.
Слід змінити сам підхід до функціонування легкої промисловості. За приклад потрібно взяти «західну машину» продукування одягу. Там чітко регламентовано всі процеси. На кожній ділянці, за словами Ярослава Рущишина, є свої вузькоспеціалізовані виробництва. При цьому, на відміну від нас, у них ризик неуспіху рівномірно розподілений по всій виробничій лінійці.
— Тобто при такій постановці справи виробник продукції, — каже Ярослав Рущишин, — дбає лише про дві речі: про якість і дату поставки. Решта, в тому числі питання, продаються чи не продаються вироби, — не його проблема. Коли ж наш виробник починає щось робити, то бере на себе всі ризики. Йому треба знайти виробника тканин, здати їх в лабораторію для перевірки якості сертифікатів. Наступний крок — розробка моделі виробу, пошиття. Кінцевий етап — організація продажу готової продукції. Продається, добре, підприємство з прибутками. А якщо попиту на модель немає — підприємство у програші.
На Заході виробництво організоване за кластерним методом. Кластери — це географічне об’єднання однотипних підприємств, які працюють над просуванням готового виробу.
Крім швейників, до галузевого кластеру могли б увійти дизайнерські фірми, постачальники фурнітури, транспортні компанії тощо. Загальна рентабельність виробництва була б вищою, ніж у кожного учасника кластеру зокрема. З часом це приведе до активнішого просування українських товарів на закордонний ринок. Тому слід вітати будь-які об’єднання, асоціації, заохочувати обговорення проблем, бо це веде до їх вирішення.
Коментарі
Юрій Капустяник,
генеральний директор ВАТ «Дюна-Веста»
— Чинна система справляння податку на додану вартість призвела до вкрай негативних явищ в економіці: вимивання коштів у суб’єктів підприємництва, втрат державного бюджету, штучного створення проблем щодо цього податку. Термін відшкодування ПДВ часто затягується через низку перевірок, тоді як досить перевірити постачальників.
Галина Приймак,
голова правління Бродовського ВАТ «Галант»
— Через надмірне податкове навантаження, недобросовісну конкуренцію, проблему заробітної плати «у конвертах», оподаткування при купівлі обладнання у підприємства зовсім не залишається коштів для інвестицій у розвиток і технічне переоснащення.
Підприємство сплачує всі нарахування на фонд заробітної плати. А відтак, воно не має змоги конкурувати з малими підприємствами, які показують, у кращому разі, мінімальні зарплати, а решту доплачують готівкою. Таким чином, робітники номінально отримують більші зарплати, але при цьому втрачають соціальний захист і достойні пенсії в майбутньому.
Володимир Дзвонар,
голова правління ЗАТ «Власта»
— Для забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції конче необхідне переоснащення виробництва. Проте система, що діє при перетині кордону імпортованим обладнанням, яке ще потребує монтажу і купується за кредити, є нічим іншим, як податком на кредити. За таких умов доцільніше допомогти підприємствам якнайшвидше ввести устаткування в дію й розпочати випуск продукції, і лише потім — здійснювати розрахунки з ПДВ.
Василь Худицький
Дзеркало тижня
До списку статтей
