Світ без 1 вересня
1 вересня 1939 року два бандити-змовники тодішнього світу, Адольф Гітлер та Йосип Сталін, напали на Польщу. В українській радянській історіографії ці події називали "золотим вереснем" – адже завдяки агресії нацистів і більшовиків до Радянської України були приєднані землі Галичини із численним українським населенням. Історіографія незалежної України і досі не знає, як точно оцінити ці події. Бо назвати возз’єднанням звичайнісіньке приєднання до комуністичної імперії частини чужих земель тільки на тій підставі, що на них проживає населення, етнічно близьке до населення вже загарбаних територій, – цілковите блюзнірство.
Це було приєднання, а не возз’єднання. І не до якоїсь там України, чия державність була тоді тільки ширмою, прикриттям для людожерства, а до Радянської імперії. Не збираюсь ідеалізувати тодішню Польщу, проте галичанам пощастило, що їх не приєднали в 1930-ті роки – інакше й ця територія стала б зоною колективізації, Голодомору, системного винищення селянства, знищення мислячої інтелігенції всіх національностей, знекровлення міст. Звичайно, все це так чи інакше відбувалось і у перші роки радянської окупації, і в часи гітлерівської, і коли більшовики повернулися. Проте все ж таки – на щастя – не у масштабах Голодомору. Та й Сталін помер за вісім років після перемоги, а разом із ним став конати його режим.
Що було б, якби Радянський Союз і Німеччина не домовились, не поділили Польщу? Зараз важко про це казати. Можливо, не було б Другої світової війни. Можливо, Рейх програв би економічну конкуренцію західним демократіям і сконав, як режими Франко чи Салазара. Можливо, ми швидше позбулися б комуністичного жахіття, яке ще довго втримувалося на силі держави-переможиці у Другій світовій. Зараз важко говорити, що було б в історії, якби не 1 вересня 1939 року. Але треба зрозуміти, що "золотого вересня" також не було б. А це означає, що західні і східні українці, можливо, й досі були б громадянами різних країн. Проте яких? Радянського Союзу і Польщі? України і Польщі? А може, України і Галичини? Адже національний рух на сході Польщі був достатньо сильним, що й проявилося під час Другої світової війни. У мирних умовах ініціатива могла б перейти від радикалів до інтелектуалів, політиків, священиків. Галичина могла б стати Україною Шептицького, а не Україною Бандери чи Шухевича. А така країна могла б вибороти незалежність у зовсім іншої Польщі – у мирний спосіб розлучення або шляхом створення федеративної держави.
Але не забуваймо і про інше: якби не було вересня 1939 року, не було б і Голокосту. Переважна більшість із шести мільйонів євреїв, знищених Гітлером, були євреями польських і українських земель. Ці люди замість Аушвіцу і Бухенвальду продовжували б жити у містах і містечках Галичини, ставати менш релігійними, більш світськими, брати активну участь у політиці, голосувати за єврейські партії, як українці – за українські, а поляки – за польські.
Уже до війни міське самоврядування Варшави не можна було сформувати без підтримки єврейських партій – і тому містом керували ліві, хоча більшість польських виборців надавала перевагу правим партіям. Така сама доля очікувала й Галичину, якби вона стала незалежною державою або федеративною частиною Польщі. Її президент-українець мусив би узгоджувати кандидатуру прем’єра з єврейськими партіями, мовами її діловодства були б українська, польська та ідиш, і на єврейський Новий рік парламент Західної України закривався б на святкові канікули, як на католицьке і греко-католицьке Різдво.
Це була б, вочевидь, абсолютно інша, ніж зараз, європейська цивілізація. І абсолютно інакшою була б цивілізація Східної України – вона не мала б свого "П’ємонту", набагато більшою була б значимість населення південно-східних земель. Ця Україна не мала би Криму – виселення кримських татар не відбулося б, вже сьогодні вони могли би складати майже половину населення півострова, а їхні національні рухи – ставити питання щодо проголошення союзної Кримської республіки у складі Союзної держави. Адже Союзна держава – без таких подразників, як окуповані за сталінсько-гітлерівськими домовленостями країни Балтії та Галичини, – могла б проіснувати значно довше. І хто знає, в якому вигляді й коли ми дочекалися б незалежної України.
Чи був би кращим світ без 1 вересня 1939 року, ми не дізнаємося ніколи. Але будемо пам’ятати, що той світ зберіг би життя десятків мільйонів жертв Другої світової війни – жертв, які також мали право на власне існування, продовження роду, власні рішення, просто на звичайнісіньке людське щастя. І ніхто ніколи не скаже, що є важливішим на терезах історії – це саме щастя чи державотворчі історичні процеси.
Віталій ПОРТНИКОВ (Главред, № 35, 31 серпня - 6 вересня 2009)
Главред
До списку статтей
