У 1944-му Львів “визволяли” не від німців
27 липня 65 років тому німців прогнали зі Львова не так, як про це писали в СРСР. Тоді у ньому протистояли один одному одразу чотири супротивники
"Упертий опір"
26 липня 1981 року в газеті Львівського обкому компартії "Вільна Україна" навели уривок із бойового наказу №46 штабу 10го гвардійського танкового Уральського добровольчого корпусу: "22 липня 1944 р. ворог у вуличних боях у місті Львові чинить упертий опір наступальним з'єднанням корпусу... 10й гвардійський танковий Уральський добровольчий корпус із попередніми частинами посилення виконує поставлене завдання з очищення міста Львова від ворога і знищення його опорних пунктів на комунікаціях з'єднань і частин".
Як бачите, супротивника Червоної армії названо не німцями, гітлерівцями чи фашистами, а ворогом. Яка різниця?..
Відповідь - трохи нижче. Бо спершу наведемо ще й витяг зі журналу бойових дій 10го гвардійського танкового Уральського добровольчого корпусу, теж цитованому в 1981му "Вільною Україною": "24 липня 1944 р., о 14 год. 30 хв., частини 63ї гвардійської танкової бригади у взаємодії з 3м мотострілецьким батальйоном 29ї гвардійської мотострілецької бригади, зламавши опір ворога, оволоділи вокзалом Львів Головний і зайняли кругову оборону... 26 липня 1944 р. ворог, обороняючи м. Львів, під дією наших частин відходить у західному й північно західному напрямках. Львівський гарнізон продовжує очищати місто Львів... 27 липня 1944 р. До 8ї год. 63тя гвардійська танкова бригада з 72м окремим гвардійським танковим полком, 29ю гвардійською мотострілецькою бригадою у взаємодії з частинами 100ї, 183ї стрілецьких дивізій, що підійшли, рішучим наступом зламали опір ворога у південній частині Львова. О 9й год. м. Львів повністю звільнене від ворога..."
"Не витрачати час"
Із цих наведених цитат напрошувався висновок, що Львів визволяли мужньо й героїчно. Та коли науковець Іван Рибалка у 2004му спільно з Володимиром Калініченком видав підручник для вищих навчальних закладів "Історія України", то з підручника "Історія Української РСР", надрукованого ним же 1982 року спільно з Василем Довгополом, "позичив" лише речення: "Продовжуючи наступ, з'єднання 1го Українського фронту 27 липня визволили міста Львів, Станіслав і Перемишль". Натомість словами "Львівсько Сандомирської операції, в якій радянські воїни виявили масовий героїзм" знехтував. Чому?..
Радше, він уже читав тоді спогади і екс лідера КПРС Микити Хрущова, який 1944 року був членом Воєнної ради 1го Українського фронту. Бо, зокрема, той свідчив:
"Спершу спробували щастя захопити Львів зненацька, але не вдалося: ворог нав'язав бій. Вирішили... не витрачати час, не класти там живу силу, долаючи налагоджену оборону, а вдарити прямо на Перемишль. Нехай Львів опиниться у тилу наших військ. Тим самим змусимо ворога піти зі Львова без бою. Так потім і вийшло. Для цього танкову армію Рибалка, яка на підступах до Львова вв'язалася у бій, треба було розвернути північніше, вивівши її з бою, аби повернути її на захід через Жовкву та Яворів до Перемишля. Невдовзі наші війська зайняли Перемишль. Німці, відчувши загрозу з тилу, самі вискочили зі Львова і наші війська вступили до нього".
Зиґзаґи Конєва
Причому намір змусити ворога піти зі Львова без бою Хрущов і командувач 1м Українським фронтом маршал Іван Конєв узгодили з маршалом Гєоргієм Жуковим. Це засвідчив останній, занотувавши у мемуарах: "22 червня у розмові з Конєвим погодилися, що захоплення 3ю танковою армією тилових шляхів на річці Сян змусить противника залишити Львів. Дійшли висновку, що здача німцями Львова - справа майже вирішена. Питання тільки у часі - на день пізніше, на день раніше..."
От вам і запевнення "Історії Української РСР" про "масовий героїзм", а "Вільної України" - про "опір", який не міг бути запеклим 24 липня 1944 року, бо командувач групи німецьких військ "Південь" Гарпе наказав їм залишити Львів ще... 22 липня. Їхню долю встановили в архівах уже після краху СРСР історики Дмитро Ведєнєєв і Сергій Шевченко: "Львів обійшла з півночі 3тя гвардійська танкова армія, з півдня - 4та. Конєв оточив місто, але залишив коридор на захід. Ним, остерігаючись, що кільце замкнеться, окупанти 24 липня стали відступати з ідеального для оборони міста на простір - під удари реактивних "катюш" і "летючих танків" ІЛів".
За даними ж історика Кіма Науменка, "за шість днів бойових дій у Львові 63тя танкова бригада втратила 33 бійців"; "у 62й танковій бригаді було дев'ять убитих". Але як вони могли потрапити до столиці Галичини після того, як Конєв вирішив змусити німців залишити місто обхідним ударом і уже розпочав реалізацію свого плану?..
Позаяк у радянській ставці Верховного командування, як згадував тодішній начальник оперативного відділу Генштабу Червоної армії Штеменко, намір Конєва визнали авантюрою, йому таки веліли штурмувати Львів, навіть попри те, що дисципліновані німці уже виконували наказ командувача групи їхніх військ "Південь" Гарпе залишити місто. Цей відступ німців чітко зафіксував запис у журналі бойових дій 10го гвардійського танкового Уральського добровольчого корпусу про те, що "ворог... відходить у західному й північно західному напрямках".
"Приголомшили все місто"
Проти кого ж тоді радянські війська, як засвідчив той же журнал, "зайняли у Львові кругову оборону"? Відповідь на це запитання напрошується з дослідження історика Михайла Коваля "Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.): "27 липня було визволено Львів. Повернення Україні цього древнього міста було пов'язано з подіями, що протягом півстоліття старанно замовчувалися з кон'юнктурнополітичних міркувань. А сталося таке. Ще до залишення міста німецькими військами тут за наказом лондонського еміграційного уряду був створений і став діяти штаб Армії Крайової (АК). Львів поділили на дільниці, очолювані комендантами. На ратуші, багатьох будинках вивішено польські національні прапори. Розпочалася мобілізація поляків до АК. Оскільки польським повстанцям вдалося захопити німецькі склади, вони одягнули мундири вермахту, озброїлися німецькими карабінами. У місті рили окопи, споруджували опорні пункти оборони. Усього загони АК налічували у Львові до 16 тис. осіб. Але ні з німецькими, ні з радянськими військами вони в бій не вступали. Схоже на те, що метою їхніх дій було утвердження в місті влади еміграційного уряду. Втім, коли у Львів пробилися радянські танки, загони поляків начебто сприяли їм. А далі відбувалися події, що приголомшили все місто. На вимогу радянського командування роззброїтися й прибрати польські прапори аківці відповіли мовчанням, а згодом розгорнули антиукраїнський терор: розпочали масові арешти і вбивства українських національних діячів та представників інтелігенції. Доки радянські органи знешкодили ці формування, поляки вбили 728 осіб".
Війна матрьошка
Та навряд чи про їхнє життя дбав, посилаючи війська на штурм Львова, Сталін. Адже згодом його карателі теж депортували українських національних діячів і представників інтелігенції до Сибіру та за Полярне коло.
Ні, з'єднання 10го гвардійського танкового Уральського добровольчого корпусу завернули до Львова для того, аби зірвати у ньому реалізацію операції Армії Крайової під назвою "Буря". Бо в ході неї польський еміграційний уряд планував відновити його юрисдикцію в містах, що входили до осені 1939 року до складу Речі Посполитої, аби, знову проголосивши Східну Галичину своєю, домогтися таким чином від диктатора СРСР Йосифа Сталіна визнання передвоєнного статускво.
Та позаяк полякам бракувало для цього вояків і зброї, то вони вирішили повернути собі Львів щойно після відступу з нього основних німецьких військ. Але після того, як аківці вийшли у Львові з підпілля, то в ньому виникла унікальна ситуація - між собою воювали аж чотири армії одразу - німецька, Червона, польська та Українська повстанська...
Бо вояки УПА теж вийшли тоді у Львові з підпілля, аби боронити від АК резиденцію глави УГКЦ Андрея Шептицького. Їхні перестороги не були зайвими - у березні 1944го аківці закатували у Хлібовичах, Черепині й Лопушні на Львівщині 130 українців.
Однак у липні того року Армії Крайовій довелося воювати не лише з УПА, а й із червоноармійцями, які, посоромившись визнати в бойовому наказі №46 штабу 10го гвардійського танкового Уральського добровольчого корпусу та його журналі бойових дій, що вони воюють проти своїх офіційних союзників поляків, зашифрували їх у цих документах словом "ворог". Та позаяк стрілянина у Львові була перехресною - усі воювали проти усіх, то напрошується й запитання, від чиєї кулі загинув 23 липня 1944 року танкіст Олександр Марченко, котрий, як запевняли автори виданої 1984го монографії "Історія Львова", "піднявся на вежу ратуші і встановив червоний прапор"?
Хто ж убив Марченка?
Із приводу цього - безліч версій. Зокрема, історик Науменко, з його слів, "не знайшов серед бойових донесень повідомлення щодо підняття прапора на вежі ратуші", "натомість бачив повідомлення про те, що воїни 62ї танкової бригади встановили червоний прапор над оперним театром".
А в №2 журналу "Спецназ России" за 2003 рік цитувалися спогади ветерана АК Юзефа Хальски: "На шпилі ратуші підняли білочервоний прапор Польщі, поруч із ним майоріли американський і британський прапори. Совєти підняли свій у вікні другого поверху, вище іти не наважилися". Хальски казав також, що німці скинули той прапор, але один із львівських старожилів запевняв істориків Ведєнєєва й Шевченка, що й Марченко зірвав тоді польський стяг. Відтак він цілком міг загинути від рук аківців і через неповагу до нього.
А закінчилося усе тоді тим, що після "визволення" міста радянські генерали зажадали від командувача львівським округом АК розформування його частин. Як з'ясував дослідник Мирослав Кальба, комендантові округи Армії Крайової "Львів Галичина" полковникові Філіпковскі запропонували вступити разом із його вояками до тієї польської армії, яка була створена в СРСР, а її штаб у липні 1944 року дислокувалася в Житомирі.
Далі події, за даними Мирослава Кальби, розгорталися так: "31го липня плк. Філіпковскі з п'ятьма старшинами штабу полетів до Житомира на дальші розмови, з котрих жоден із них не повернувся. В день відльоту Філіпковского до Житомира совєтська команда скликала зібрання усіх решту старшин із округи АК до приміщення при вулиці Кохановського. Коли штаб і старшини в назначеній годині зібралися в комплеті, їм заявили, що вони жадним способом не можуть толерувати присутність відділів АК на землях приналежних до Совєтського Союза. Відділи НКВД оточили будинок і арештували всіх присутніх разом із охороною. Арештованих замкнено у в'язниці при вул. Лонцького. За арештовано тоді рівно ж делегата уряду даної округи проф. Островського, як і багато вояків АК. Усіх їх скоро вивезено в глиб Росії...
У підрозділах АК, які відмовлялись включитись до армії Берлінґа, арештували їхніх командирів, відділи роззброювали й усіх їх вивозили на схід. У такий спосіб в глибині Росії опинилося близько 50 000 вояків Армії Крайової".
Ігор Голод
Суботня пошта
До списку статтей
