«Львів — понад усе»
У Львові відбулась презентація книги одного із засновників рок-руху на Західній Україні, лідера легендарної групи «Вуйки» Ілька Лемка. Свою книгу «Львів понад усе» Ілько Лемко написав аж… за два тижні.
«Львів — понад усе»
Складно повірити, що за цей надзвичайно короткий строк можна викласти щось не просто цікаве, а значуще — і в літературному, і в історичному сенсі. Та, як говорять галичани, бувають різні трафунки, і одного травневого ранку, після презентації своєї книжки, Ілько Лемко прокинувся відомим.
Нехай ще не вся Україна, а лише Львів на його честь плескав у долоні, цей непересічний, проте дуже скромний чоловік i цього не очікував. Хоча треба визнати: що таке слава з усіма її атрибутами — пізнав вже за молодих років. Лідер рок-групи «Супер вуйки», яку обожнювала молодь Галичини, а можливо і всі хіпі України, пам’ятає переповнені зали, свій червоний від дзвінків телефон і натовпи дівчат, що хотіли з ним познайомитися. Та якби на цьому в 70-ті роки закінчувалася його гучна слава, можна було би лише поблажливо посміхатися. Однак вона мала інший присмак — опальний… «Вуйків» силою запихали в міліцейські машини, викликали на допити у КДБ і таврували як соціально шкідливих елементів. Аналізуючи їхню «провину» в порівнянні із сьогоднішньою «розкутістю» молоді, ясна річ, знизуєш плечима. Особливо якщо мати на увазі «м’яких» українських хіпі, позбавлених войовничих настроїв.
«Квінтесенція усієї ідеології гіпі, мені (цит. з книги «Львів понад усе») здається, вміщена у декількох словах «Нового Завіту»: «Любов понад усе», «Хочеш бути досконалим — продай усе, що маєш, і роздай бідним». Гіпі — це любов, мир і квіти».
Зрозуміло, Ілько Лемко багато чого ідеалізує в своїй книзі. Проте хто з нас не ідеалізує свою молодість та друзів, хто не любить вулицю, на якій виріс, рідне місто? Коли тобі 17 років, просто неможливо не бути щасливим! Та не кожен може бути щирим і чесним перед собою та читачами. Й далеко не кожен здатний аналізувати часи з точністю до мікрона і залишатися цікавим як для львів’ян, так і для мешканців інших міст. Так, книга «Львів понад усе» — це ода Львову, молодості, своїм юнацьким ідеалам, а ще — вмінню й у зрілому віці не знати, що таке конформізм.
…З перших хвилин знайомства мені здалося, що я вже десь бачила цього чоловіка, його легку, ненав’язливу посмішку. Ба! Так це ж він кілька років сидів на одній з центральних та багатолюдних вулиць міста і продавав касети та квитки на концерти. Хоча, можливо, бачилися ще і в університеті, адже одного року закінчували його. Щоправда, Ількові так і не вдалося попрацювати за спеціальністю. Тавро «хіпі» переслідувало його довгі роки, і він змушений був міняти професії — з кочегара на комірника, з освітлювача сцени у Палаці культури на продавця ятки… Він і на радіо «Люкс» прийшов з горілчаного складу, де працював комірником. Сміється: « За радянських часів менi би підмітати на обласному радіо не дозволили, а тут ще півроку вмовляли, щоб погодився і став директором програм на радіо «Люкс». Свою ж першу статтю Ілько написав лише п’ять років тому — про культуру української мови. Пізніше його газетні матеріали аналізували різні явища нашого життя і завжди дивували якоюсь повною, просто-таки дивовижною свободою поглядів. Він і свою книгу характеризує як «історію на хлопський розум, на рівні буденної свідомості». Проте йому вдається балансувати: подає перелік цін на булочки, трамвайні квитки та мінеральну воду і при цьому не стає нудним, бо розповідає про цілу епоху; чистить підлітком чорними від молодих горіхів руками соковиті ядра, піднімається церковними сходами на дахи, слухає у Святому саді музику — ніби розповідає про все, що роблять молоді люди у всі часи, — але передає своє філософське бачення минулого. Передає просто і пафосно, безжально і весело водночас.
Чому ж Ілько так швидко написав свою книгу — чи не тому, що вистраждав її самотніми ночами, охороняючи чужі комори? Або тому, що мав можливість дістати виключну літературну освіту — лише «Братів Карамазових» перечитав разів з п’ять, «Кобзар» знає мало не на память, цитує Данила Хармса, Шопенгауера, Канта та Сковороду. А що вже історію Львова знає! Здається, може назвати архітектора кожного старовинного будинку, розповісти, хто із визначних особистостей і якою вулицею прямував.
І все ж таки мене не полишає думка, що не зовсім у цьому річ. Болем точиться чи то заздрість, чи то подив — не часто можна сказати про людину словами такого дорогого для Лемка Сковороди: «Світ ловив мене, та не спіймав…» Ну хто ще визнає на посаді директора програм (в газеті це — головний редатор), що поволі тупіє — не має часу читати серйозну літературу? Хто ще своєю другою книгою замислить хроніку 100 снів, без коментарів та асоціативного ряду? («Дружина жартує, що для цієї своєї книжки я відшукаю спонсора лише в психлікарні. Життя покаже...») Хто зізнається, в такому зрілому віці, що так і не знайшов роботи, яка б відповідала його сутності?
Як же треба жити, щоб, прямуючи сходами догори, не падати; щоб життєві блага приходили до тебе природно і просто — вірна і проста дружина, люблячі доньки, робота, на якій не доводиться принижуватись, і навіть визнання, за яке не заплатив ні зрадою, ні роками шаленої праці? Сів і за два тижні написав, і навіть видавців, літературну агенцію «Піраміда», знайшов без особливого напруження.
— Все приходило до мене, — зізнається Ілько Лемко, — ніби само собою. Часом мені навіть здається, що це Бог мене веде, я в його надійних руках, і тому такий вільний, нічого не боюся і ні про що не шкодую. А вдячності в моїй душі до Нього — море. Особливо за те, що народився у Львові.
«Яке невимовне щастя жити у місті, де навіть запах пліснявих старих будинків, який у літню спеку виривається з маленьких підвальних віконичок, є приємним і солодким для тебе, у місті, де хочеться ніжно погладити кожен камінчик бруківки і де щодня не лінуєшся ще і ще раз повертати голову у бік того балкону, вежечки чи барельєфу, які ти бачиш, можливо, у тисячний раз, у місті, де ти знаходив срібні австрійські монети і медалі у щасливі дні твого дитинства — в середині минулого століття у Святому саді на Кармелітському пагорбі»…
Відклавши книгу, запитала: «Сьогодні все можна. Демократія така, що хоч цензуру вводь, дитину біля телевізора соромно залишити. Однак ваша неформальна тусовка мала би вижити? Ви воювали з ментами, КДБ, відсутністю моральних свобод…»
Замислившись, Ілько Лемко відповів: «Час прийшов інший — час понтів. Неформальна спільнота не погодиться із дешевим авторитетом, замішаним на грошах твоїх батьків чи на пустопорожніх обіцянках. У нас на рівних були син двірнички і донька директора заводу — в рахунок йшли лише їхні особисті якості, причому ні брехня, ні лицемірство не проходили. У нас, звичайно, могли бути свої мінуси, але у жодному разі не такі. Сьогодні ж понти — це обіцянки політиків, привілеї, набуті на чужому горі, посади, отримані за гроші. Все це по-онти. Тому я зі змішаним почуттям ностальгії та подиву бачу, як створються молодіжні неформальні угрупування, подібні до наших. Ті ж ідеали, те ж несприйняття суспільства. Знову якісь заборони, дуті авторитети. Чи не на ті ж граблі наступаємо знову?..»
Ірина ЄГОРОВА, Львів
День
До списку статтей
