Музей знівечених секретів
У невеличкому Самборі, населеному пункті з дуже давньою історією, є дивовижний музей… Бойки дуже довго зберігали свої традиції та звичаї. Дехто з дослідників пояснює це особливістю місцевості — гори обмежували вплив інших народів на населення. Не встигали прогресувати. Обмін між сусідами був незначний. Проте тут справді можна натрапити на дивовижні речі. Наприклад, тривалий час існував звичай, коли, незалежно від пори року, покійника на цвинтар везли на санях, запряжених чорними волами.
Багато польських дослідників зневажливо змальовували бойків. Називали «темними людьми», котрі не дбали про себе, носили брудний сірий одяг, у домівках мешкали великими сім’ями.
Зваженіше описував бойків Іван Франко, який, порівнюючи їх із гуцулами, писав: «У бойків також є чимало культурних пережитків, котрі рязять підгірянина, як... курні, чорні та негарні хати, чорні в маслі варені сорочки, життя великими сім’ями (задругами) в спільній хаті, відмінний від підгірського одяг, довге, на плече спадаюче, іноді заплітане у коси або зав’язуване вузлами волосся і т. ін».
Бідні бойківські землі мало цікавили польську шляхту, вона не хотіла тут земельних наділів. Тому у бойків ніколи не було панщини у її звичному вигляді. Селяни відкуповувалися від панів грошовим чиншем. Бідували. Носили саморобний одяг, взуття, займалися скотарством, бджільництвом. А ще Самбірщина славилась малярством, зокрема своєю школою іконопису.
Прийшовши у 1920-х роках на Західну Україну, Польща активно взялася за ополячення місцевого населення. Люди почали цуратися бойківської говірки, звичаїв. Культура занепадала.
Протистояти цьому вирішила група самбірських інтелігентів. Серед них були адвокат і громадський діяч Володимир Гуркевич, лікар, етнограф, археолог і публіцист Володимир Кубільник, педагог, письменник, музеєзнавець Антін Княжицький, педагог, публіцист і науковець Михайло Скорик, інженер, картограф та культурно-громадський діяч Володимир Кордуба.
24 липня 1927 року, зібравшись у одній із кав’ярень Самбора, вони накидають на паперовій серветці план товариства «Бойківщина», окрилені йдуть до педагога, письменника, музеєзнавця Івана Филипчака, піднімають його з ліжка й заручаються підтримкою.
Згодом у своїх спогадах майбутній директор музею Іван Филипчак напише:
«...нам усім тепер скрізь усувається грунт з під ніг, що в нас усе гине, що сліди по нас дбайливо затирають, що згодом будуть думати немов би нас на нашій землі ніколи й не було... Щоб так ніхто не думав, треба заснувати музей, де б зберігалися пам’ятки нашої культури, наші великі національні скарби, наші багатства».
І такий музей у Самборі незабаром постає. Приміщення надає адвокат, громадський діяч Данило Стахура. Він відступив на десять років перший поверх свого будинку в Самборі.
Музейною справою в основному займався доктор В.Кобільник. На власному автомобілі він подорожує до Старого Самбора та Турки — столиці Бойківщини, де збирає предмети побуту, сакрального мистецтва тощо.
Додавало завзяття те, що звичайні селяни розуміли значення музею і допомагали в його організації. Бувало, коли вони не просто передавали цікаві експонати без жодної оплати, а й пішки йшли десятки кілометрів, аби особисто вручити їх музею. Досить детально про це пише у своєму щоденнику В.Кобільник: «Прийшов до музею бойко Іван Гулич з Галівки і приніс жетон з 1639 р., що більше, йшов спеціально із Старого Самбора, щоби до музею віддати».
Як розповіла директор музею Роксолана Данчин, Іван Филипчак нав’язав тісні контакти з українськими науковцями, інтелектуалами та церковними ієрархами. Він співпрацював із директором Національного музею у Львові, видатним українським вченим Іларіоном Свєнціцьким, із відомими археологами Ярославом Пастернаком та Маркіяном Смішком, з молодим ще тоді науковцем, а згодом — всесвітньовідомим українським вченим-філологом Ярославом Рудницьким.
Із музеєм співпрацювали Михайло Драган, І.Зелінський, В.Кубійович, І.Крип’якевич, І.Панькевич. Відвідують музей Олена Кульчицька, Лев Гец та інші художники.
На час, коли Західна Україна увійшла до складу України і Радянського Союзу, було зібрано велику кількість бойківських пісень, фольклорних матеріалів. Редколегія видала 12 збірників наукових праць, які отримали назву Літописів Бойківщини. Надзвичайно багатою була експозиція музею, що складалася з понад 30 тисяч експонатів. До неї входили старовинні ікони, художні полотна. Працював відділ палеонтології й археології. Вже тоді тут був плуг, якому налічувалося понад 200 років!
Спочатку радянська влада не перешкоджала діяльності музею. У жовтні 1939 року музеєві «Бойківщина» передали приміщення колишнього монастиря бригідок, а сам музей перейменували у Самбірський історико-краєзнавчий. Проте вже у грудні 1945 року він стає філією Харківському історико-краєзнавчого музею. Як кажуть, де Рим, а де Крим.
Репресії, які прокотилися Західною Україною у першій половині 1950-х років, торкнулися і сподвижників музею «Бойківщина». Це призвело до його ліквідації у 1954-му. Багато експонатів було вивезено в невідомому напрямку. Чимало художніх полотен, старовинних ікон XIV — XVI ст. потрапило до Львівського художнього музею.
За збігом обставин, під репресії потрапила й нинішній директор музею Роксолана Данчин. Через причетність до передруку творів дисидентів її виключено з Дрогобицького педагогічного інституту і аж на 15 років усунено від творчого життя. Замість омріяного вчителювання довелося шити рукавиці на одній із львівських фабрик.
Відродження музею припадає на роки незалежності України. У грудні 1990 року, на прохання Товариства ім. Володимира Кобільника, виконком Самбірської міськради виділив під нього приміщення колишнього будинку парафіяльної школи, збудованої мешканцями міста у 1679 році на старожитніх фундаментах XVI ст.
«Коли у 1990 році почалось відродження музею „Бойківщина“, ми починали з поламаного стільця. Ніхто не повернув нам жодного експоната, — каже директор музею Роксолана Данчин. — Від колишнього музею залишилися лише «Літописи Бойківщини», які зберігались у закритих фондах. Загалом було 12 номерів Літопису, та останній — 12-й номер — безслідно зник. Їх автори не були науковцями, але їм вдалося зібрати унікальні історичні й етнографічні матеріали, пошуки яких тривали з 1931-го по 1939 рік. Тут було мовознавство, археологія, етнографія, народознавство. Для нас справою честі стало передрукувати ці унікальні збірники.
— А чи не пробували ви повернути музею бодай частину його експонатів? Чи зверталися з цим до когось?
— Це дуже болюче питання. Бо жоден музей сьогодні нічого не поверне. Ми не знаємо, як відбувалася інвентаризація і чи вони справді збереглися. У мене є акти, з яких видно, що близько 800 експонатів із музею Бойківщини потрапили до Львівського національного музею. Серед найціннішого — предмети сакрального мистецтва. Стародруки опинились аж у Санкт-Петербурзі, історичні списи вивезено до Німеччини. Є інформація про бойківську ношу в Одесі. Лише випадково дізналися, що ікони найвідомішого маляра з Самбора — автора мініатюр Пересопницького Євангелія Федуска — тривалий час перебували у місті Дрогобичі. Коли побачила їх на виставці у Львові, то буквально остовпіла.
Експонати з нашого музею перебувають також за межами України. Одного разу Борис Григорович Возницький розповів, що під час його перебування в Німеччині котрийсь із колекціонерів показав йому ікону з підписом на зворотному боці «Музей Бойківщини». Як вона там опинилася — загадка. Надбання музею — власність громади Самбора, власність поколінь бойків. Якщо згадати, як створювався музей, — повернення експонатів до нього стає морально-етичною проблемою, обов’язком.
— Будинок музею теж потребує капітального ремонту.
— Це приміщення страшне. Будівля зведена на старих фундаментах XVI ст. Колись тут розміщувалася парафіяльна школа, у радянські часи був пологовий будинок. У основі споруди — двоярусні підвали, в яких розстрілювали людей і поляки, і німці, і радянська влада. Зараз ми розкопали ці приміщення. Тут є навіть третій ярус, але боїмося щось там робити, бо протікає вода. Визначитися мають фахівці. Споруда музею потребує капітального ремонту. Є проблеми і з межами земельної ділянки, на яку претендує польський костел. Кажуть, що це їхня територія. Це жах. 20 років триває боротьба. Ще у 1992 році було відремонтовано підвальні приміщення будинку, в якому розміщено музей, в одному з них планували облаштувати бар. Ми не дали цього зробити, бо це унеможливило б зберігання експонатів і стало б прямою загрозою існуванню музею.
Є інформація про підземні переходи, якими ще під час татаро-монгольських завоювань люди втікали з міста у ліси. Тепер вони завалені землею, залиті брудом, і ніхто не хоче за них братись. Якщо у Львові Іван Крип’якевич дослідив підземні переходи і видав про них книжку, то в Самборі вони нікого не цікавлять. Просила допомоги у спелеологів з Тернополя, але вони пройшли з десяток метрів і сказали, що далі йти небезпечно.
— Недавно музей видав найбільшу наукову працю адвоката і громадського діяча з м. Самбора доктора Юліяна Євгена Рабія — монографічне дослідження «Княжий город Самбір». Знаю, що вона викликала велике зацікавлення за межами України.
— Це історія княжого руського міста Самбора, яка нерозривно пов’язана з історією Київської Русі. У ній зібрано дуже великий фактичний матеріал. І, знаєте, завдяки цій книжці тепер до нас приїжджають люди з усіх країн, родини яких колись жили у Самборі. Приїжджають євреї — адже колись їх особливо багато було в нашому місті. Нащадки колишніх самбірців шукають своє коріння, могили предків.
***
Нині «Бойківщина» заліковує рани. Поряд із науковою працею, поповненням збірки, пропагуванням етнічної культури бойків, постійним оновленням експозицій бойківського побуту, що особливо цікаво молоді, та видавничою діяльністю, тут організовують виставки сучасних митців. Так, нині в залах музею відкрито виставку творів членів Національної спілки майстрів народного мистецтва України Лідії та Андрія Уляницьких з м. Червонограда, художника Володимира Немири зі Львова, виставляються твори сакрального мистецтва молодих іконописців Львівської національної академії мистецтв. Деякі з них залишаться як постійні експонати. Так музей поволі стає тим центром збереження бойківської культури, про який мріяли його засновники, стає душею старовинного міста Самбора.
Василь ХУДИЦЬКИЙ.
Дзеркало тижня
До списку статтей
