Спецоперація: "Червона Капела"
Тепер можна й по домівках за орденами чи "командирськими"
Інформація щодо подій 9 травня у Львові набирає обертів. Усі канали телебачення рясніють кадрами про побоїще, яке нібито організували представники ВО "Свобода" над престарілими ветеранами, котрі хотіли покласти квіти на могили своїх загиблих побратимів. Президент терміново доручає генпрокуратурі розібратись у суті конфлікту, а Держдума Росії приймає із цього приводу навіть спеціальну постанову. Конфлікт на Пагорбі Слави у Львові набирає міжнародного резонансу.
Губернатор області пише заяву про відставку, а комуністи звертаються з вимогою про вилучення Львова зі списку міст, де передбачене проведення Євро-2012. Галицька європейськість, демократичність та толерантність серйозно "підмочені".
Такою є загальна фабула сюжету.
Між тим ситуація є не такою простою та однозначною, як це намагаються сьогодні представити ті, у чиїх руках знаходяться загальнонаціональні засоби впливу на громадську думку й режисери цього нехитрого сюжету.
Про бажання відсвяткувати День Перемоги у Львові ще задовго до цієї події заявили ряд проросійських організацій – партія "Родіна", "Русское единство", комуністи та інші організації, які користуються тут не надто великою популярністю. Мова йшла про марш вулицями міста з так званими прапорами Перемоги. Для пересічних галичан – червоними радянськими прапорами.
У свідомості більшості галичан ця акція аж надто виразно асоціювалась з подіями "золотого" вересня 1939 року, коли в результаті пакту Молотова-Ріббентропа Червона Армія ввійшла до Львова й приєднала Західну Україну до складу УРСР.
Не вдаючись до характеристики морально-правових засад даного договору зазначу, що дуже швидко результатом цього "возз'єднання" стали масові репресії щодо місцевого населення – переслідування, тюрми, заслання в Сибір. Як результат – цілковите неприйняття місцевим населенням радянського режиму, започаткування ним широкого народного спротиву.
Не бачити таких аналогій не могли не лише мешканці Львова, але й самі організатори подібних святкувань.
Не розуміти наслідків подібних маніфестацій не могли хіба лише наївні простачки!
Тому припускати, що агресія львів'ян була спонтанною й некерованою, зоологічною – це видавати бажане за дійсне!
Немає жодного сумніву, що ті, хто стояв за цією "миролюбною" акцією, добре розуміли її наслідки. А розуміючи – чому навмисно провокували? Та, мабуть, саме тому, що діяли за погодженим сценарієм.
Тому що саме такого результату намагалися досягнути.
У попередні роки, позбавлені політичного підтексту вшанування загиблих радянських воїнів відбувалися скромно, за участю ветеранів, військових та влади. Віддавалася шана загиблим і вшановувалися живі. Вони відбувалися цілком у дусі європейських – а не радянських! – християнських традицій.
Населення, якщо й не вітало цих заходів, то, принаймні, з розумінням ставилося до їхнього проведення. Жодних ексцесів і нарікань не виникало.
Чому саме цього разу дійшло до побоїща?
Насамперед, тому що організатори святкування Дня Перемоги намагалися перетворити його в цілком конкретну політичну маніфестацію. Окрилені рішенням Верховної Ради про використання червоного прапора в урочистостях – вони мали на меті продемонструвати звитягу совєтського, тоталітарно-сталінського реваншу!
І зрозуміло, що до такого виклику галичани не могли залишитися байдужими.
Намагаючись не допустити такого розвитку подій, сесія Львівської міської та обласної рад звернулись із закликами не проводити подібних заходів. Такою ж була й ухвала суду.
Однак якщо на сцені висить рушниця – вона до кінця дійства повинна вистрілити! І вона вистрілила.
Думати, що це стало для когось несподіванкою, що про це не здогадувались спеціальні органи, які мали б працювати над забезпеченням порядку та безпеки – наївно. А раз так, маємо всі ознаки спецоперації. Чи простіше – добре спланованої політичної провокації.
Для чого й для кого потрібне було її проведення?
Думаю, що переслідувала вона кілька цілей:
1) відвернути увагу населення від різкого падіння соціальних стандартів життя, фактичного провалу соціально-економічної політики;
2) розпалити в черговий раз протистояння між Сходом та Заходом. На цьому ґрунті не допустити консолідації населення, яке останнім часом намітилося на фоні антиурядової політики – Податковий Майдан, акції освітян мали загальнонаціональний характер;
3) представити Львівщину – регіон, де найвиразніші антивладні настрої – у непривабливому світлі, як для всієї України, так і для Заходу. Особливо напередодні проведення ЄВРО-2012;
4) продемонструвати історичну та політичну солідарність із Росією;
5) пересварити між собою основні політичні сили Галичини – "Батьківщина" вже заявила, що "Свобода" виступила інструментом реалізації даного сценарію;
6) дискредитувати ВО "Свобода", яка здобула найбільшу підтримку на місцевих виборах.
Зрозуміло, що подібний багатоцільовий сценарій не розроблявся в штабах ветеранських чи партійних організацій. Його реалізація потребувала політичної волі, чималих організаційних та матеріально-фінансових ресурсів, інформаційного супроводу.
Очевидно, що реалізація подібного плану була б неможливою при негативній зорієнтованості спеціальних органів та місцевої влади.
"Червоні комісари", вчергове виставивши на амбразури сивочолих ветеранів з орденськими планками, за їхніми спинами перед телевізійними камерами таки витягнули червоні прапори! Чим і спровокували агресію.
Спецоперація вдалася. Тепер можна й по домівках за орденами чи "командирськими".
Керівник місцевої організації КПУ, зрозумівши, що їх використали як гарматне м'ясо поспішив заявити, що місцеві комуністи не причетні до появи червоного прапора. Але його голос так і не був ніким почутий.
Що важить його голос і сльози розпачу в очах учорашніх героїв? Москва сльозам не вірить!
На кону – влада.
Юрій Шведа, спеціально для УП
Українська правда
До списку статтей
