Назарет галицької інтелігенції
Про Угнів - найменше із 458 українських міст
Те, що найбільше місто в Україні — Київ, знає кожний. А найменше з 458 наших міст? Мало кому відома назва Угнів, що загубилася на карті Львівщини в західній її частині. Воно й не дивно, адже за кількістю населення це старовинне містечко, якому нині виповнюється 650 років, у 2600 разів поступається столиці.
Місто трьох культур
Місто Угнів, що на кордоні з Польщею (Сокальський район Львівської області), засноване 1360 року. Проте директор єдиної в містечку середньої школи Роман Сподарик, історик за фахом, вважає, що місто набагато давніше.
— Є відомості, що воно засноване в 1030 році. Угнів, як і Ярослав (1031 р. заснування), відносили до так званих червенcьких городів ще до-Київської Русі.
Розквіт міста в давнину пов’язують із торгівлею. Король Польщі, до складу якої на той час входив Угнів, у 1462 році дарував місту Магдебурзьке право і дозволив двічі на рік проводити великі щорічні ярмарки. Сюди з’їжджалися купці з Німеччини, Франції, Польщі, Росії. Місцеві жителі продавали чужинським купцям мед, віск, рибу, знамениті угнівські чоботи, а купували заморські прянощі, інші потрібні товари. Угнів іще в минулому столітті славився своїми чоботами, за якими до міста кілька разів особисто приїздив Іван Франко. Чоботи були унікальні — дуже теплі, шиті зі шкіри на одну ногу, як валянки. За ними їхали з усієї Галичини. Стаття Івана Франка про це та інші ремесла в місті «Домашній промисел угнівців» вийшла друком у газеті «Свобода» в 1900 році.
Повсякдень люди з навколишніх сіл поспішали до збудованого приблизно 1886—1890 року, ще донедавна діючого, великого млина, який майже цілком зберігся.
Упродовж багатьох століть в Угневі мирно співіснували представники трьох культур — української, єврейської, польської. Про це свідчать пам’ятки архітектури: монументальний Успенський костел, неповторна за архітектурою та внутрішнім оздобленням церква Різдва Богородиці, будівлі великої та допоміжної синагог.
Костел — найдавнішу пам’ятку архітектури епохи раннього бароко — 1951 року закрили. Парафіяни забрали із собою всі святині, в тому числі й вівтар, залишилися самі голі стіни. Після буревію впав один з куполів. Зараз реставрацією пам’ятки архітектури національного значення опікується Белзький державний історико-культурний заповідник.
Такою ж давньою слід вважати дуже велику, як на таке містечко, синагогу. А на місці малої синагоги нині крамниця...
Єдину діючу в Угневі церкву Різдва Богородиці зведено в 1780 році на місці більш ранньої дерев’яної. До Другої світової війни вона, завдяки пізнішому неповторному внутрішньому розпису, вважалася однією з перлин сакральної архітектури Галичини. Автор розпису художник Дем’ян Горняткевич згодом виїхав до Канади. Попри поважний вік церкву чомусь не віднесено до пам’яток архітектури, а отже, державних коштів на її реставрацію не передбачено.
За словами священика Богдана Паращака, покрівлю храму було понівечено ще під час війни. Висока споруда церкви слугувала орієнтиром для ворогуючих військ. Сьогодні дах нагадує решето, крокви прогнили, а головний хрест похилився. Ризикуючи загинути під обвалом покрівлі, тут почергово правлять службу православний і греко-католицький священики. Непорозумінь між ними немає.
— Церкву Різдва Богородиці споруджено на особливому місці. Тут донині збереглася особлива аура святого храму, незвичайна енергетика притаманна й її околицям, — розповідає отець Богдан. — Он пряд гора Бартішка, на яку автомобілем заїхати можна, а спуститися — ніяк: з невідомих причин під час спуску двигун глухне.
Я довго шукав місце, звідки можна було б сфотографувати церкву. Нарешті це вдалося. Але в кадр таки потрапила копиця сіна, яким господар розташованого поряд будинку годує взимку худобу. Ніби й місто, але ніби й село.
Поряд із церквою — старовинне міське кладовище. Як засвідчують написи на хрестах, найстаріші поховання датуються серединою XVII ст. Кладовище в міру сил і фінансових можливостей доглядає міська рада. Як розповів заступник міського голови Ігор Мороз, донедавна могили були сховані в заростях диких кущів. З великими труднощами їх нарешті викорчували. Тепер позначені часом та війнами старовинні хрести нагадують кадри з якогось фантастичного фільму. Майже нікого з нащадків похованих тут людей у місті не залишилося.
— Поляки, чиї пращури тут поховані, вважають, що відновлювати первісний вигляд кладовища повинна українська влада, — каже Ігор Мороз. — Але коштів на реставрацію ні місто, ні держава, звісно, не мають.
Якщо польські поховання хоч якось збереглися, то від єврейського кладовища не залишилося й сліду. У 1954 році його зрівняли із землею, а на звільненому в такий варварський спосіб місці спорудили автобазу. Археологи тут ніколи не працювали, а Угневу вкрай потрібні їхні дослідження. Тоді міський музей старожитностей можна було б істотно розширити. Ту і зараз зібрано чимало цінних експонатів, зокрема автентичний одяг міщан Угнева, якому від 100 до 150 років. Ці унікальні речі просто вразили французьких туристів, які цими днями відвідали музей. Не менше увагу знавців привертають добре збережені предмети побуту міщан, оригінальні фотографії, документи. Про побут XVIII—XX ст. яскраво свідчать образи, різні за стилем вишивки. Деякі з них переносилися з виробу на виріб іще з часів до монголо-татарської навали.
А перед Другою світовою війною Угнів мав типове планування середньовічного міста — з ратушею, гарними мурованими будинками. На жаль, на місці старовинної ринкової площі тепер стоїть гуртожиток професійно-технічного училища. Не вціліла й будівля міської ратуші. Її, як і найгарніші будинки, розібрали в радянські часи. Нині тут міський парк.
Та фізичне знищення пам’яток старовинної архітектури, репресії проти представників трьох культур не зруйнували духу та високих традицій древнього міста. Угнів завжди називали Назаретом галицької інтелігенції. Сюди часто приїжджав погостювати до батька та сестри композитор Кос-Анатольський, тут жили творчі й освічені люди. З цього міста до 1946 року вийшло 53 священики. Саме в Угневі народився Северян Бараник, замордований енкаведистами в Дрогобицькій тюрмі. Його під час приїзду до Львова Папи Іоанна Павла II було канонізовано.
Угнів і нині багатий на таланти — народних поетів, композиторів, художників. Звідси вийшло й чимало науковців. Щороку до вишів вступає 95 відсотків випускників місцевої школи. Додому з дипломами вони, на жаль, уже не повертаються.
В оголошенні, розміщеному на єдиній в Угневі крамниці, податковий інспектор попереджає місцевих власників «засобів виробництва»: вартість обробітку городів вище восьми гривень за сотку не піднімати. Інакше до порушників буде застосовано заходи впливу.
Безгрошів’я у найменшому в Україні містечку впадає в око на кожному кроці: розбиті дороги, давно не ремонтовані будинки, непрацюючі колонки… Найбільша біда — відсутність роботи. Знайти її тут практично неможливо. Вся надія на власне господарство. Із притаманних місту установ і закладів тут є міська управа, яку дехто за звичкою називає «горсовєтом», середня школа, лікарня, професійно-технічне училище, пошта. Здається, і все. Вони забезпечують роботою не більше 200 осіб. Решті доводиться шукати застосування своїм силам, знанням і здібностям у Львові, Сокалі, інших містах. На сьогодні в Угневі — близько тисячі мешканців. А ще 20 років тому їх було вдвічі більше.
Будівля міської ради з-поміж інших вирізняється хіба що наявністю синьо-жовтого прапора. В одній кімнаті тулиться мало не все міське начальство. Оскільки голова міськради в цей час перебував у справах у Києві, показати місто погодилася секретар міської ради Марія Горошко. «Багато часу це у вас не забере», — пожартувала.
Ми йдемо дорогою, яка востаннє бачила асфальт ще в радянські часи. Кожен третій будинок потребує капітального ремонту, деякі взагалі порожні. В один із них ризикнув увійти. Гори сміття, залишки старих меблів, одягу. Якоїсь миті здалося, що на голову от-от впаде протрухла покрівля. Моторошно.
Незважаючи на наявність вільних земельних ділянок, охочих будуватися небагато. За останні два роки лише кілька сімей змогли знайти кошти на новобудову. Купили стару хату, розвалили, на її місці поставили новий будинок.
Життя в містечку недешеве. Найважче взимку. Опалення пічне, отож доводиться купувати вугілля або дрова. Тонна вугілля коштує 400—450 грн., причеп дров — 700—800 грн. На зиму потрібно три тонни вугілля, або три причепи дров. Газ мешканці купують у балонах — по 130 грн. А ще треба годувати, вдягати й навчати дітей… Мінімальна заробітна плата — 800 грн.
Марія Горошко показує один з будинків, зведених молодятами. Не встигли вони оселитися, як біля їхнього будинку на електричному стовпі звили собі гніздо лелеки. Може, саме вони змінять демографічну ситуацію в Угневі?
Поки що вона невтішна. З початку нинішнього року померло четверо угнівців, а народилася лише одна дитина. Дівчинка побачила світ у березні, назвали її Мартою. Хочеться вірити: коли Марта виросте, в найменшому в Україні місті все буде гаразд.
Щасти тобі, Угневе!
І все ж, майбутнє Угнева, його перспективи мешканці пов’язують не з минулим, а з відкриттям переходу між Україною і Польщею. До кордону від Угнева якихось півтора кілометра. При цьому з польського боку обладнано всю інфраструктуру, а от Україна не поспішає. Чи то коштів бракує, чи то можновладці з Києва соромляться місцевих злиднів. Через відсутність переходу між сусідами практично немає будь-яких контактів. Раз на рік, у день Святого Антонія, який святкують наприкінці червня, поляки великою групою — до 500 осіб — пішою ходою відвідують могили предків, оглядають місто й того ж дня повертаються додому. Угнівці через відсутність закордонних паспортів у Польщі не бувають.
Переважна більшість нинішніх мешканців Угнева — переселенці з-під Карпат. Так сталося, що під час вирівнювання кордонів із Польщею звідси було виселено все польське населення, а під час війни розстріляно майже всіх євреїв. Українців під час операції «Вісла» з Угнева виселили. Додому повернулися лише три родини. Сьогодні в Угневі залишилося всього кілька сімей — автентичних жителів. Однак діти переселенців вважають себе угнівцями і пишаються давньою історією рідного міста.
Саме на молодь у місті покладають особливі надії. У місті немає власної пекарні, кафе, не кажучи вже про крамничку сувенірів для туристів. Але перші зрушення вже є. Нещодавно молоді підприємці налагодили випуск меблів. З деревиною проблем немає — навколо всюди ліси. Як кажуть, сам Бог велів.
У минулому столітті угнівський край славився своїми рибними й мисливськими промислами. А нині річку Солокію взято у вузьке русло. До меліоративних робіт вона широко розливалася місцевими територіями. Риби й дичини було стільки, що на полювання приїздили аж із Києва. Нині в сусідніх лісах облаштовано мисливське господарство, але місцевих мешканців туди не пускають.
Уже прощаючись, став свідком гарної новини. До заступника міського голови буквально влетів чоловік і з порога радісно повідомив, що його кобила щойно привела лоша. Як виявилося, цей чоловік відповідає в місті за вивезення сміття і дуже цінує свою роботу. Що ж до коней — то вони сьогодні виручають місцевих комунальників. Так і хотілося сказати: щасти тобі, Угневе, бодай на такі звістки. Люди повинні бути щасливими й заможними в такому чудовому краї.
Василь ХУДИЦЬКИЙ
Дзеркало тижня
До списку статтей
