Справа від нас — експонат, що рідко зустрічається в музейній експозиції,— іконостас із с. Голоски, створений у першій третині XVII ст. у майстерні видатного львівського живописця Федора Сеньковича. Ця майстерня виконала чимало замовлень для українських церков. Так, Сеньковичу та його учневі Петрахновичу, як вважають дослідники, належить прославлений іконостас Успенської церкви у Львові (1630 р.), який знаходиться у с. Грибовичі.

Перший ярус іконостаса представлений не повністю. В центрі — «царські врата» роботи невідомого різьбяра. У віртуозній ажурній різьбі по дереву, вкритому позолотою, використано мотив виноградної гілки з невеликими плодами на кінцях. У живописних медальйонах врат вміщено сцену «Благовіщення» та зображення чотирьох євангелістів.

Намісні ікони Ф. Сенькович створив за старими канонічними вимогами. Високий професіоналізм живописця відчувається в точності й чіткості рисунка, лаконізмі силуету. Колорит будується на співставленні густого вишнево-червоного кольору з темно-зеленим і чорним на сяючому золотому тлі, чим підсилюється глибоке драматичне звучання сюжетів. У майстерні Сеньковича впроваджується олійний живопис. В експонованому іконостасі обличчя та руки найчастіше намальовані олійними фарбами, інше — темперою. «Висвітлення по санкирю» змінюється вільним світлотіньовим моделюванням фарбою.

Подих реалізму особливо відчутний у великій храмовій іконі «Введення Марії в храм»: багатофігурна сцена відбувається серед будівель з характерними для львівської архітектури XVII ст. елементами — ренесансними порталами, слуховими вікнами; церемонію споглядає група жінок, одяг і прикраси на яких відповідають моді того часу; на задньому плані ікони сцени мають уже зовсім побутовий характер: люди виглядають із вікон тощо. Вплив портретного жанру позначився і на мистецтві видатного колориста Миколи Петрахновича. Живопис його радісний, піднесений гармонією чистих, яскравих барв. Мін о пензлеві приписують фігури апостолів у другому ярусі іконостаса, їхні обличчя схожі на зображення реальних людей. Це явище стає дедалі поширенішим в українському живопису. Під значним впливом львівської живописної школи розвивається цілий ряд цікавих, своєрідних художніх осередків.

Відомим на галицьких землях художнім центром у XVII ст. було містечко Судова Вишня. Роботи вишен-ських майстрів — живописців Іллі Бродлаковича, Івана, Яцька — знаходять тепер не тільки на Львівщині, а й на Закарпатті. Справа вивчення їхньої творчості полегшується завдяки наявності на їхніх іконах підпису і дати. Так, велику ікону «УсІІіння» підписує майстер Федір з Вишні, датуючи її 1608 роком. Вражає нетрадиційний, незвичайний колорит роботи: всю композицію об'єднує глибокий і прозорий синій колір.

Ще одним мистецьким осередком був Білий Камінь— село поблизу Олеська. Саме звідси вийшов прославлений український живописець XVII ст. Іван Руткович.

В експозицію включено кілька творів білокамінських майстрів. 1648 роком — роком найбільшого піднесення визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького — датується ікона «Св. Дмитро». Дмитро — молодий воїн. На ньому червона накидка переможця, багато прикрашений панцир. Міцно стиснуті уста виказують рішучість, незламну волю. Сцени з життя св. Дмитра подано на тлі різноманітних архітектурних пейзажів.

З Білого Каменя походить вівтар Богоматері, датований 1689 р., та фрагмент іншого вівтаря — «Притча про блудного сина». Ім'я автора цих творів невідоме, однак їх високий мистецький рівень, радісна сила, з якою мотиви реального життя вторгаються у євангельські сюжети, забарвлюючи їх новим, земним звучанням, виявляють майстра незвичайної обдарованості. Можливо, саме з його майстерні вийшов Іван Руткович. Невеликі за розмірами сцени «Зустріч Марії з Єлизаветою», «Втеча в Єгипет» та «Притча про блудного сина» розгортаються на тлі конкретних краєвидів з деревами, кущами, тваринами, сільськими будиночками, безліччю побутових речей. Вівтарна ж ікона «Богоматір Одигітрія» полонить чистотою і ніжністю, тонким ліризмом образу, співзвучного поетичній і щирій красі простої української жінки.

Зникають регламентовані церквою іконописні канони, натомість підноситься живе, хвилююче почуття любові до рідної землі, усвідомлення ідеї батьківщини. Без сумніву, цей твір належить до видатних пам'яток українського мистецтва XVII ст.

Рідкісним експонатом музею є фрагмент стінопису кінця XVII ст. «Деісусний чин» із с. Монастирок-Лішнян-ський. За характером живопису він нагадує відомі розписи в с. Потелич на Львівщині. Народному майстрові притаманні інтуїтивне почуття монументальності, узагальнена манера зображення і, нарешті, розуміння кольору як основного виражального засобу. При тому він зумів зберегти безпосередність і емоційність народних творів станкового живопису.

В експозиції знаходиться ще один твір монументальної поліхромованої різьби — вівтар «Свята Родина» з с. Лановичі, підписаний монограмою '.VI і датований 1608 р. Гармонійно, в єдиному стилістичному ключі поєднуються архітектурна конструкція, кругла скульптура, високі й низькі рельєфи і живопис. Невідомо кому належить підпис: різьбяреві чи художникові, який розмальовував вівтар. Проте майстра різьби з повним правом можна назвати скульптором, який мислить у дусі часу. Так, у центральну композицію — рельєф «Свята Родина» — введено зображення реальної особи — замовника (можливо, львівського єпископа Яна Замойського). По боках, у нішах, вміщено фігури св. Станіслава і Вой-цеха, вище — алегоричні постаті, досконало виконані в круглій скульптурі, що було новим словом у техніці різьби по дереву.

Верхівка вівтаря експонується поруч. Розчленований ярусами вівтар, прикрашений колонами, розетками, голівками ангелів, гірляндами фруктів, перевитими виноградною лозою, має ренесансний характер із впливами маньєризму.